Казкові будиночки хустянки Єлизавети Горват навіть дорослих повертають у дитинство

У кожного своє хобі. Хтось колекціонує речі, хтось шиє іграшки, хтось – малює вражаючі картини. Комусь же до снаги виготовляти своїми руками мініатюрні речі, які можуть зацікавити, як малечу, так і людей похилого віку.

Хустянка Єлизавета Горват уже більше п’яти років має незвичне захоплення – вона працює над спорудженням будинків. Але не справжніх, а крихітних, декоративних. Вони можуть бути елементом декору саду, частиною дизайну будинку. Зазвичай свої хатинки закарпатка розміщує у квіткових вазонах і вони є цікавим доповненням її улюблених рослин.

Чому дівчина вирішила зайнятись саме такою творчістю? Із чого виготовляє будиночки? Що її надихає? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Хотіла стати будівельником

У дитинстві маленька Ліза мріяла бути будівельником, як батько. Утім рідні сказали, що не жіноча справа зводити житло. Але від мрії вона все одно не відмовилася.

«Батько працював на різних об’єктах і я часто приносила йому туди їсти, бо він не встигав іти додому на обід. Мене страшенно захоплювала цегла, бетон, крани, його робітники у бригаді. Вони здавалися мені титанами, які можуть абсолютно все. Але мама була категорично проти, щоб я ішла татовими стопами. Тож довелося вибрати «жіночу» професію. За фахом стала перукаркою. Це влаштовувало всіх, окрім мене. Вийшовши заміж, якось поділилася з чоловіком своїми спогадами з дитинства і бажанням будувати житло для інших. Думала, Антон мене не зрозуміє. Та навпаки – він мене підтримав і навіть запропонував почати створювати мініатюрні будиночки», – зізналася «Карпатському об’єктиву» закарпатка.

Спочатку Єлизавета сприйняла слова чоловіка за жарт, але коли він показав їй дивовижні картинки казкових хатинок у одному американському журналі, справді запалилася.

«У Антона у США живе тітка. Часом вона надсилає нам подарунки, різні журнали… Тож виявляється, там такі рукотворні дива роблять уже дуже давно. Побачивши декілька світлин, я почала шукати інформацію в Інтернеті. Чоловік у мене електрик і він запропонував навіть світло провести у мініатюрні творіння. Це дуже надихало. Але ми почали зводити собі будинок, тому мрію довелося трохи відкласти. Я всім, чим лише могла, допомагала чоловікові на будівництві, носила руками цеглу на другий поверх, ми разом розвантажували каміння, я сама білила стіни. Загалом за три роки ми перебралися у власне помешкання, окремо від батьків. Ніби вже можна починати жити в задоволення і знайти час для хобі… Та в мене народилася донька. Поки Клавдії не виповнився рік, руки у мене були наче зав’язані. Вона багато хворіла і мені було не до якихось захоплень. Потім, уже згодом, стало трохи легше. Коли ж донька пішла в садочок, я зрозуміла, що нарешті можу віддатися втіленню в життя задуманого», – зізналася хустянка.

Перші хатинки створювала для доньки

Перший будиночок майстриня зробила із гілок дерева. Але він їй не сподобався…

«Це нагадувало хатинку на курячих ніжках. Вона була не дуже вдалою, але тішила себе тим, що, як кажуть, «перший млинець завжди нанівець». Та й власне Антон дуже підтримував мене. Тож я хвалилася всім подругам, що змогла «звести оселю» для ляльки доньки. Клаві справді припала до душі моя робота і там оселилася того ж вечора її улюблена Барбі. Але невдовзі донька хатинку прямо рознесла… Впала на будиночок і він розсипався. Тоді я зрозуміла, що матеріал варто обирати більш міцний. Над другим будиночком працювала три місяці. Це була кам’яна будівля, схожа на старовинний замок. Я робила її з дрібного річкового каменю та бетону. Але мені ця «фортеця» теж не подобався, незважаючи на те, що витратила на роботу дуже багато часу. І тоді чоловік підказав мені спробувати щось виліпити з полімерної глини. Я знову передивилася масу відео, перечитала чимало літератури і почала експериментувати вже з новими матеріалами», – наголосила Єлизавета.

Тільки після цього у закарпатки почали виходили дійсно цікаві вироби, які нарешті почали подобатися їй самій.

«Перед тим, як практикувати з глиною, я трохи потренувалася з пластиліном. У мене ж немає освіти ні художника, ні будівельника, ні архітектора. Робила хатинки і з картону. Але донька «знищувала» їх за декілька годин ігор. Тож мій перший будиночок із глини був досить простеньким, але нарешті мав такий вигляд, про який я і мріяла. Фарбувала його з особливим піднесенням. Навіть Клава оцінила і бавилася з ним дуже акуратно, щоб не розбити. Виявилося, що складно тільки на початку. Поступово вироби ставали все більш довершеними і тепер навіть батьки пишаються моїм хобі!», – стверджує Єлизавета Горват.

Дітей потрібно залучати до творчості

Клава дуже любить допомагати Лізі працювати над казковими будиночками. Найбільше дівчинці до снаги виготовляти дрібні деталі.

«Я ніколи не забороняю доньці щось ліпити чи розмальовувати. Вона може, наприклад, виліпити метелика чи квітку. І ми неодмінно знайдемо їм місце біля хатинки. Загалом вважаю, що малечу варто привчати до творчих занять. Це – дуже розвиває як естетичний смак, так і навики ручної роботи. Тим більше, коли в доньки є бажання долучатися до творчого процесу, я цьому тільки радію!», – зізнається хустянка.

Мініатюрні хатинки родина розміщує як на подвір’ї, так і в оселі. Більшість із них є окрасою квіткових газонів.

«У кожного будиночка своє життя. Ми називаємо мої творіння хатинками ельфів. Декоруємо їх із Клавою за допомогою підручних матеріалів, моху, штучних квітів. У деяких є навіть освітлення. Це – заслуга Антона. Але в загальному до роботи причетна вся наша родина. Деколи ідеї знаходжу в Інтернеті, деколи підказують подруги. Звісно, хотілося б створити велику хату, поставити її у холі. Але поки що найбільшою моєю роботою є будиночок висотою 60 сантиметрів. Найменші хатинки – 20-25 сантиметрів», – каже Єлизавета.

Працює над своїми виробами хустянка переважно вечорами, коли вільна від інших справ.

«Кожна хатинка – це тривалий процес, який починається з ідеї і закінчується фарбуванням та закріпленням крихітних декорацій. Найменше працювала над однією роботою три дні, найдовше – чотири місяці. Мені все щось не подобалося і будиночок довелося багато разів перефарбовувати та доповнювати його дизайн різними деталями», – каже жінка.

Загалом у доробку закарпатки майже сотня хатинок. Багато з них вона подарувала іншим, але улюблені – оздоблюють її власну оселю.

«У мене є такі будиночки, які навіть Клава знає, що я з них порох готова здувати. Просто «вистраждані» хатинки не продала б ні за які гроші світу. Але є й такі, які робила на замовлення. Окремі навіть поїхали у інші держави, наприклад, у Словаччину, Чехію, Угорщину, Німеччину, Австрію. Загалом я працюю для себе, не для продажу, вкладаю у кожен виріб душу і мені шкода з ним потім розлучатися. Хіба що навмисне наперед знаю, що хатка буде подарунковою, тоді розумію, що її доведеться віддати. Бувало й таке, що готові вироби розбивалися. І я важко це сприймала. Мені здавалося, що відтинали частинку тіла», – зізнається Єлизавета Горват.

Колись хустянка планує відкрити персональну виставку своїх будиночків. Утім, поки, наголошує, до цього не готова.

«Хочеться показати світові те, чим займаюся, але я ж не професійна мисткиня, тож боюся, що скульптори знайдуть масу недоліків у моїх творіннях. Наразі до виставки не готова. Хоча на підсвідомому рівні мрію про експозицію. Скоріше за все, це буде показ хатинок спочатку для близьких людей, а лише згодом – для широкого загалу. Звісно, поки ще потрібно вдосконалювати техніку, працювати над собою і мати справді гідний уваги доробок», – зізнається вона.

А ще Ліза мріє навчитися створювати дерев’яні хатинки, адже вони міцні і ніколи не розбиваються. Проте це – тільки в далеких планах. А поки що майстриня працює над особливою хатинкою – із господарськими будівлями та деревами.

Марина АЛДОН