Закарпатка втратила ногу, а здобула, як вважає сама, цілий світ

Історія нескореної

Дівчина з Закарпаття внаслідок важкої хвороби залишилася без ноги, але не зламалася, а продовжує надихати своїми вчинками інших.

На жаль, внаслідок війни все більше наших краян стають обмеженими у пересуванні, повертаються додому без кінцівок і змушені чекати протезування, або ж їхнім тимчасовим порятунком стає візок. І ще гірше, що в межах України із подібною трагедією зіштовхуються навіть діти, які стають жертвами обстрілів.

Тому «Карпатський об’єктив», аби підтримати тих, хто у відчаї, аби показати, що наших людей не може зламати ніщо, ділиться історією сильної духом жінки, яка із протезом замість ноги подорожує горами, танцює і навіть катається на ковзанах.

Хвороба здавалося вироком

Антоніні 30 років. Вона є уродженкою Хуста, але останнім часом проживає в Туреччині. Додому навідується часто разом з чоловіком та сином. В Україні часто волонтерить, допомагає переселенцям та хворим діткам.

Тоня Король (зараз – Шахін) зростала у звичайній родині, дуже любила танці, екстрим та великий теніс. У студентські роки навіть виступала у складі університетської команди у різних змаганнях та поєдинках.

Вона ніколи не сиділа, склавши руки, завжди була у русі і весь час у вирі подій.

«Мені був 21 рік. Запальна, енергійна, допитлива, неспокійна – саме так характеризували мене друзі. Навчалася в Києві на перекладача. Мови завжди мені давалися легко. Мріяла, що подорожуватиму світом і насолоджуватимуся життям. Аж раптом у мою долю увірвалося щось дуже страшне. Під час одного з тренувань я знепритомніла. Мені й раніше бувало не раз погано, та якось трималася. Тоді ж просто відключилася. Однокурсниця силою умовила мене обстежитися. Довго впиралася, але коли вкотре втратила свідомість у неї на очах, вона силою відвезла мене до однієї з клінік. Спочатку нічого дивного не виявили. Та я здала додаткові аналізи і в мене діагностували рак кісток. Це звучало, як вирок. Прямо готувалася помирати. Мене підтримували рідні, але в самої був відчай!», – зізналася «Карпатському об’єктиву» Антоніна.

Спочатку закарпатку лікували у столиці, а потім батьки відвезли її до Туреччини, бо там давали більші надії на одужання.

«Не буду переповідати, через яке пекло я пройшла за два роки. Університет кинула, бо на кону було життя, а не освіта. Ногу мені ампутували, волосся втратила повністю. Важила із 76 усього 42 кілограми. Обличчя почорніло, очі перестали сяяти, сама нагадувала не людину, а тінь. Одним словом, хоч і боролася, але стала схожою на примару», – пригадала вона.

Як би там не було, а поступово здоров’я покращувалося, сили поверталися і Тоня зрозуміла, що житиме. Щоправда, без ноги їй цього вже й не дуже хотілося.

Рука підтримки

Після проходження курсу лікування Антоніні ще потрібно було кілька разів літати до турецьких лікарів на обстеження і під час однієї з поїздок вона познайомилася з Мустафою.

«У Туреччині є унікальне місце – пам’ятник дівчині з протезом замість ноги. Аби мене підтримати, мама відвезла до нього. Я тоді пересувалася з милицями, от-от мені мала отримати протез. Саме ми на нього чекали. Ще під час лікування, аби просто не збожеволіти від дурних думок, потроху вчила турецьку. Вона не є складною і я її на той час уже більш-менш опанувала. Біля того дивовижного місця я просто сіла на землю і розридалася. На душі було дуже погано. Я не бачила майбутнього. Мама відійшла, бо я сказала, що хочу хоч 10 хвилин побути на одинці. І от раптом мені на плечі хтось поставив руку. Повернулася і бачу – молодого чоловіка із сонячною усмішкою та неймовірно добрими очима. Він допоміг підвестися і почав заспокоювати. Ні про що не питав, було й так зрозуміло, чому плачу. Так ми познайомились. Це був Мустафа, мій майбутній чоловік. Він розповів, що його брат так само залишився без ноги, яку втратив під час аварії, але живе повноцінним життям, ходить на протезі, одружився, має двох дітей і бізнес із нерухомості. Він дав мені надію… Я сама попросила у нього номер телефону, сама вчепилася за цього хлопця, як за рятівну соломинку, сама кликала побути зі мною, поки була в Туреччині», – зізналася Антоніна.

Теплі відчуття дівчини виявилися взаємними і між парою швидко спалахнуло кохання.

«Я дуже цінувала підтримку Мустафи. У той період життя кожне його словом давало мені сили, бо хоч і втратила ногу, але здавалося, що за спиною почали виростати крила. Це була любов. А вона, як відомо, зцілює як біль фізичний, так і душевний. Коли поїхала додому, ми щодня списувалися через різні додатки, зідзвонювалися. Мустафа кілька разів гостював у мене. Через рік ми вирішили побратися. Я на той час уже оговталася від хвороби, у мене відросло волосся, на щоках з’явився рум’янець, могла спокійно пересуватися з протезом. Його батьки знали про все і вони не були проти. Мої ж, хоч і не надто раділи, але бачили, що до життя мене повернув саме Мустафа, тож на заваді щастя не стали», – наголосила закарпатка.

Після одруження Антоніна Шахін разом з чоловіком живуть у Аланії, займаються туристичним бізнесом. Пара виховує шестирічного сина Махмета.

«Багато хворих дітей на рак з України лікуються саме в Туреччині. Тож ми намагаємося посильно допомагати землякам, нерідко організовуємо збір коштів, даємо власні гроші, привозимо в медичні центри малечі подарунки. Буваємо і в рідному Закарпатті. Тут ми зосереджені переважно на переселенцях. Чоловік зацікавлений передусім у підтримці кримчан, які втратили вдома абсолютно все і змушені були перебиратися в різні українські міста. Я ж роблю акцент на українських жінках, які виховують малих дітей. Як мати, розумію, чого позбавлена через війну в Україні ця малеча. Також ми відвідуємо шпиталі з постраждалими через обстріли. На жаль, у таких закладах можна познайомитися не лише з бійцями, які з серйозними травмами повернулися з фронту. Там чимало діток, які залишилися без рук та ніг. Саме їм я хочу допомогти найбільше! На собі відчула, як то відчувати певні обмеження в пересуванні. Але я впоралася, тож і ці люди, ці малюки, мусять так само зрозуміти, що життя триває і попереду в них ще багато прекрасних моментів!», – запевнила закарпатка.

Також Антоніна намагається не просто словами втішати інших, а організовувати для них різні розваги, зокрема, для діток.

«Я власним прикладом показую таким же, як сама, що без кінцівок можна не лише ходити, але й бігати, займатися спортом, здійснювати сходження в горах, танцювати східні танці, кататися на велосипеді, навіть на ковзанах. Якщо в мене, вже дорослої вийшло, то діткам це вдасться зробити у ще коротші терміни. Кілька місяців тому ми мандрували Україною і у Львові мали зустріч із дівчинкою з Херсонщини, яка втратила ніжку. У неї була сильна депресія, бо планувала стати спортсменкою. Тож ми разом плавали, разом каталися на електросамокатах, разом грали у волейбол. 10-річна Марічка, між іншим, виявила в собі ще один талант, вона чудово малює і подарувала мені на згадку дивовижний натюрморт із квітами. Вірю, що в якій сфері вона б не вирішила реалізувати себе в майбутньому, у неї все точно вийде!», – із оптимізмом заявила вона.

Антоніна Шахін вважає, що зараз вона зовсім не відчуває дискомфорту через те, що не має однієї кінцівки.

«Я втратила ногу, але здобула цілий світ! – переконує закарпатка. – Нічого в житті не стається випадково! Зараз можу допомагати людям подолати той шлях, через який свого часу довелося пройти самій!».

Марина АЛДОН