Хустянка робить дивні фігурки із автозапчастин

Батько – слюсар, чоловік – механік. У такому оточенні не закохатися в автомобілі жінці просто неможливо. Із дитинства Марія Сливка була оточена різними деталями і мріяла працювати водієм. Утім рідні вважали, що така робота – для чоловіка, тож змусили доньку вивчитися на вчительку. Однак у школі жінка не працювала жодного дня, бо відчувала – то не її.

Зараз пані Марія допомагає чоловікові у майстерні і у вільний час майструє із непотрібних деталей різні цікавинки. Каже, що це – саме те, до чого лежить душа.

Коли закарпатка почала виготовляти фігури із запчастин? Що її надихнуло? Яка скульптурка є улюбленою і чи багато важко давати друге життя старому непотребу? Про це хустянка розповіла «Карпатському об’єктиву».

Чоловічої роботи не боїться

Марія Сливка із 15 років уміє працювати зі зварювальним апаратом, може підточити будь-яку деталь на станку, добре знається на гайкових ключах та любить справжню чоловічу роботу.

«Я росла в оточенні чоловіків. Брат, батько, шкільні друзі… Подруг практично не мала, бо на вулиці була єдиною дівчиною. Звісно, у класі товаришувала і й з однолітками-дівчатами, але після уроків ганяла м’яча із хлопцями. Завжди рвалася допомагати батькові у майстерні, умовила його навчити мене всіх тонкощів роботи. Він довго не хотів, переконував, що то – не дівоча справа, утім я пообіцяла, що оберу жіночу професію і тільки з такою умовою почав усе показувати. Я обітницю дотримала – вивчилася на історика, але до школи працювати так і не пішла… На своє щастя, не було місця, а згодом… почався новий етап у житті», – зізналася закарпатка «Карпатському об’єктиву».

У 24 роки пані Марія познайомилася зі своїм чоловіком і закохалася в нього з першого погляду.

«Василеві тоді було 25. Він прийшов до батька у справах, приніс якусь деталь, просив підточити. Але у нього не було часу і він уже хотів відправити хлопця до когось зі знайомих. Проте я не дозволила, сказала, що все зроблю сама. Батько погодився, поки не знайду роботу, що допомагатиму йому. Василь витріщив на мене практично квадратні очі. За хвилин 15 усе було готово. Він стояв і спостерігав. У нього відвисла щелепа. Потім зізнався, що коли побачив, яка я дівчина-вогонь, одразу зрозумів, що саме таку шукав усе життя. Наші почуття виявилися взаємними і вже за декілька місяців ми побралися. Батьки не заперечували, бо Василь швидко підкорив усіх своєю працьовитістю. У нього справді золоті руки, уміє робити практично все – від столярки до будівництва. Брат на той час уже був одруженим і жив окремо, тож ми звели у батьківському дворі свою хату і зажили всі дружно, роблячи спільну справу», – наголосила хустянка.

Через рік у пані Марії народився син, ще через 3 – донька. Таким чином питання про роботу у школі було назавжди закритим, вона почала допомагати у справах чоловікові і вести домашнє господарство.

«Друзі чоловіка дивувалися, які важкості я піднімаю. Тоді ще була досить тендітною і це усіх шокувало. Коли ми будували хату, носила і блоки, і цеглу, і відра з бетоном. Потім діти трохи підросли, пішли до школи, у мене з’явився вільний час і я почала більше часу проводити з Василем у гаражі. Ми й магазин із автозапчастинами мали, але потім закрили, бо щось пішло не так. Цікаво, що брат обрав у житті зовсім іншу стежку – ту, яку рідні хотіли для мене. Іван став учителем української мови і літератури, живе на Київщині, хоча саме його батько хотів бачити своїм помічником. Але життя – дивна річ і ніколи ніхто не знає, які хитрощі воно для нас готує. Проте я рада, що усе склалося саме так», – зізналася жінка.

Робот Рома може ходити

Років 5 тому Марія Сливка побачила в Інтернеті матеріал про ужгородця Олександра Григаша, який виготовляє зі старих непотрібних автомобільних деталей різні фігурки. Запалилася і вирішила, що й сама зможе зайнятися подібним.

«Мене просто зачарувала металева ялинка з шестерень, яку зробив Олександр. У нашому гаражі було стільки непотребу, який накопичився за роки… що з них цілий міст можна було зробити, не якусь скульптурку. Тож якось увечері, коли чоловік пішов до хати займатися іншими справами, я вирішила уважно передивитися, що саме з мотлоху залежалося на полицях, аби прикинути, що власне з того всього можна змайструвати. Зізнаюся, сконцентруватися на перших порах було нелегко, бо цілісної картини не бачила, тільки поодинокий непотріб. Тож почала ритися на різних сайтах, дивитися, переглядати, що з металу роблять інші, вивчати деталі, етапи роботи, усілякі тонкощі, аби зародилася бодай перша ідея», – розповіла хустянка.

Відтак за тиждень жінка змайструвала свою першу фігурку – маленького песика.

«Це було щось схоже на невелику німецьку вівчарку. Досить незграбна скульптурка, але тоді я тільки вчилася, тож і зараз першу роботу зберігаю, аби завжди могла порівняти з подальшими, побачити прогрес. Я назвала фігурку Рексом. Згодом зробила машинку, після неї – танк, а відтак – марсохід, вертоліт та багато чого іншого. Зараз у моєму доробку майже п’ять десятків фігурок різних розмірів та різної складності. Деякі Василь подарував друзям, бо вони коли дізналися, що то моїх рук справа навіть гроші за мої вироби пропонували, настільки їм сподобалися. Більшість робіт зберігаються у нас вдома та у батьків. Мені приємно, що зараз батько мною дуже пишається і радіє, що колись відкрив мені двері у світ своїх залізяк!», – із посмішкою переконує пані Марія.

На один виріб жінка витрачає близько тижня часу, бо працювати може не завжди.

«Я берусь до роботи не щодня і виключно вечорами. Вдень маса термінових замовлень і хатніх справ. Тиждень-два треба для того, аби змайструвати щось не надто складне. А от над роботом Ромою працювала цілих три місяці. Він повністю автоматизований, може піднімати руки, блимати очима і навіть ходити. Працює на батарейках, має висоту 50 сантиметрів. Це – такий собі термінатор ручної роботи. Він із підручних непотрібних матеріалів, гайкових ключів, підшипників, велосипедних ланцюгів. Це – улюблена іграшка сина, хоч він уже й майже дорослий. Також маю меншого за розмірами (30 сантиметрів) робота Федю, який їздить на колесах по рівній поверхні і заводиться за допомогою ключа. Його планую віддати племіннику», – запевнила закарпатка.

Крім майстрування з підручних матеріалів Марія Сливка ще дуже полюбляє автомобілі, скутери та швидку їзду.

«Машину водила я вже в 9 років. Водійське посвідчення маю з 18. Перший автомобіль у мене був у 19 років. Його мені на день народження подарували батьки. Досі люблю подорожі та швидкість. Навіть свого часу їздила до Німеччини, аби відчути кайф від автобану та якісних доріг. За кермом я відпочиваю, відчуваю приплив адреналіну та просто насолоджуюся дорогою. Наразі час від часу волонтерю, на початку війни безкоштовно возила переселенців до кордону, аби хоч трохи підтримати людей. Зараз бажаючих жити у Європі менше, тож і замовлень майже не маю. Натомість для діток із тимчасово переміщених родин ми з сім’єю організовуємо різні відпочинкові заходи, запрошуємо їх у гості, годуємо смаколиками, приводимо у наш сад, де чоловік розмістив багато усіляких атракцій – і гойдалки, і каруселі, і батут, і майданчик для гри з м’ячем, і басейн. Посильно підтримуємо українців із інших куточків держави», – стверджує пані Марія.

На майбутнє жінка мріє зробити персональну виставку своїх виробів, однак не десь у галереї, а у власному гаражі, просто, каже, зараз це не на часі. Крім того, дуже хоче познайомитися з іншими майстрами, які мають подібне захоплення.

Марина АЛДОН