Закарпатець купив ослицю, щоб врятувати від господаря-деспота

На жаль, на Закарпатті ставлення до домашніх тварин не завжди є таким, яким мало б бути у цивілізованої громади. Особливо від господарів-деспотів потерпають коні, собаки та коти. Але в той же час у нашому краї багато людей із великим добрим серцем, які роблять усе можливе, аби врятувати нещасних тварин.

Ослицю Ілону спіткала непроста доля. Колись вона жила на Міжгірщині. Ґазда купив її, аби вона катала дітей-туристів. Утім чоловік дуже полюбляв випити зайвого і не часто тварині випадало щастя зустрічатися із малечею. Як не прикро, та набагато частіше вона сиділа абсолютно одна в крихітному закритому приміщенні голодна і не бачила ні неба, ні трави, ні інших тварин, ні людей.

На щастя, про практично випадково неї довідався Василь Мадай із Тячева. Як чоловікові вдалося умовити попереднього власника продати ослицю? Як живеться Ілоні зараз? Чому закарпатець досі підтримує родину Миколи, у якого й викупив свою домашню улюбленицю? Про це він розповів «Карпатському об’єктиву».

Поки потрапила до тячівця, змінила трьох ґаздів

Ілоні 6 років. Про її життя, як каже пан Василь, можна написати цілу книгу, але він спробував передати те, що дізнався про неї, доволі коротко. До того, як потрапити до нього, ослиця змінила три адреси, пройшла багато непростих випробувань.

«Наскільки мені відомо, народилася Ілона на Івано-Франківщині, у якому селі, на жаль, не знаю. Її купив закарпатець Олексій із Міжгірщини. Він був конюхом, але мав бажання заробляти з ослицею, тримаючи її, як тягову силу. Але не судилося, бо через рік чоловік помер. Ослицю забрав його брат – Микола. От тут і почалися справжні каторжні муки для тварини. Чоловік жив бідно, не мав із чого дітей годувати, не те, що ослицю. Хоч землі у нього було і немало, та траву ніхто не косив, тож взимку Білку, як тоді звали Ілону, підгодовували сусіди. Хліва тварина не мала, ночувала у сараї, між щурами та в бруді до коліна, бо за нею ніхто прибирати й не думав. Часом він усе ж виводив тварину до дітей, аби ті фотографувалися з нею, але вона мала настільки запущений вигляд, що охочих було небагато. Через це Микола бив ослицю, ніби то вона винна, що така недоглянута. Одним словом, перепало Ілоні пережити немало всього», – розповів «Карпатському об’єктиву» закарпатець.

Ситуацію погіршувало й те, що осли, як правило, бувають впертими, а це дуже дратувало попереднього господаря, тож він нерідко просто знущався над твариною.

«Якось ми з дружиною та дітьми поїхали відпочивати на Міжгірщину. А діток у мене аж четверо – три сини і донька. Малеча дуже хотіла подивитися на вовків у екопарку, на ведмедів у реабілітаційному центрі та на саму карпатську перлину – Синевирське озеро. Ми не часто вибираємося на природу, але тоді, а це було два роки тому, сіли в машину і подалися у мандри. У всіх був чудовий настрій, ми набралися сил у природи і були сповнені вражень. Уже поверталися додому задоволені та щасливі, як побачили коней, які паслися неподалік траси. Еліна, моя доня, дуже їх любить, тож просила мене зупинитися, бо хотіла погладити лошатко. Ми підійшли до господаря і розговорилися. Він мені й розповів про Миколу та його нещасну ослицю. Я твердо вирішив піти поглянути на тварину, бо історія мене страшенно розчулила. Але ще більше – дружину. Наталя одразу ж почала вмовляти мене купити її. Ми порадилися і вирішили, що справді варто спробувати умовити господаря продати тварину, бо таким чином ми і її врятуємо від страждань, і нашим дітям радість буде, бо вони в мене обожнюють усе живе», – зізнався чоловік.

Проте Микола продавати свою Білку не мав бажання. Думав, що ще колись заробить із нею.

«Він справив на мене дуже неприємне враження. Від нього тягнуло алкоголем, поводився нахабно і неввічливо, навіть при дітях хамив, висловлювався нецензурно і безтактно, говорив зі мною з таким гонором, ніби був господарем не нещасної ослиці, а власником елітного арабського скакуна за кілька мільйонів доларів. Переконати його в чомусь було непросто. Навіть ціну не хотів називати. Однак під час нашої дискусії із будинку вийшла дружина Миколи. Жінка на вигляд спочатку здалася мені навіть його мамою. Худенька така, у хусточці… Не від добра передчасно постаріла. Загалом вона дуже душевна добра людина. Вона й умовила Миколу продати Ілону. Я дав йому 5 тисяч і ще 3 тисячі Олені, щоб купила щось дітям. Так ми й розійшлися. Ослицю ми забрали того ж дня, щоб він не передумав, привіз мені її додому кум із мікроавтобусом», – зізнався Василь Мадай.

Любить ласувати помідорами та печивом

У новій родині Ілона потроху почала оговтуватися від хронічного недоїдання та постійного стресу. Рани на шкірі загоїлися, шерсть відросла, сама погладшала, стала гарною, бо відчула любов та турботу. Вона отримала не тільки нове ім’я, але й чудові умови проживання та багато повноцінних харчів.

«Діти були страшенно щасливі, що мають таку дивовижну подругу. Ілона просто ходила слідом, як собака, за Еліною. Вона і зараз найбільше любить саме доньку. Між іншим, у Елі раніше були серйозні проблеми з опорно-руховим апаратом. Ми протягом тривалого часу лікувалися, їздили навіть за кордон на реабілітацію. А от Ілона за короткий проміжок часу практично зцілила Еліну. Ми називаємо це справжнім дивом! Допомогла верхова їзда та постійний контакт із ослицею. Вони друзі – не розлий вода. Загалом Ілона – тварина не конфлітка, товаришує і з нашим котом Фердинандом, і з кавказькою вівчаркою Ґреґом. Я замовив для неї дерев’яний будиночок із вікнами, взимку він обігрівається, там ночує і собака. Ґреґ сам перебрався до ослиці, хоча має вольєр та свою «хатку». Цілими днями Ілона пасеться в саду, їсть соковиту траву, сіно. Крім того, я даю їй вітаміни і мінерали у гранулах, магазинні корми, із ласощів полюбляє груші, яблука, смакують їй і помідори та навіть зелена цибуля із грядки. Час від часу діти пригощають її кукурудзяними паличками та печивом. Також осли п’ють багато води, але вона завжди має бути чистою, бо брудну тварина просто виливає. Не знаю, як раніше вона взагалі могла вижити в таких нестерпних умовах», – ділиться досвідом чоловік.

І хоч ослиця поступово забула свого попереднього господаря. Але його родина не забула пана Василя.

«Загалом я був під враженням від Миколи та його сім’ї. Мене шокувало багато речей, які вважаю неприйнятними. Було шкода дружину та дітей. Я навіть залишив Олені номер телефону, мовляв, якщо будуть проблеми, аби телефонувала. І взимку вона дала про себе знати. Виявилося, що Микола помер від серцевого нападу, а жінка не мала грошей, аби його поховати. Ми з Наталкою вирішили допомогти і купити все, що потрібно, завезли також дітям різні продукти та деякий одяг, який зібрали серед своїх родичів. Якою ж вдячною за нашу допомогу була Олена! А ті діти… як раділи солодощам та іншим подарункам! Відтоді раз на 2-3 місяці періодично навідуємося до них додому, аби щось передати. Дівчата хоча вже немалі, але ще й не повнолітні, тож ми підтримуємо їх», – запевнив закарпатець.

А от Ілона, скоріш за все, про життя в попередній родині вже й забула, адже дуже змінилася.

«Якщо спочатку наша ослиця була страшенно заляканою, то тепер може сповна проявити характер. Буває вередливою, буває в поганому настрої, але ми її все одно любимо. Ілона дуже грайлива і їй подобається бавитися з дітьми. Тепер її ніхто не експлуатує, не б’є, навіть голос не підвищує. Я створив для неї всі необхідні умови, аби їй було комфортно і затишно. Коли діти у школі, вона може бавитися у здоганялки із Ґреґом. А під час канікул їх просто не відігнати від Ілони. Вона стала справжньою улюбленицею для нас усіх, адже заслужила на своє щастя, переживши чимало неприємних моментів раніше. Я жодного разу не пошкодував, що купив її, адже ми без неї вже й життя не можемо уявити, настільки до ослиці звикли», – наголошує пан Василь.

За його словами, осли – просто неймовірні домашні улюбленці, адже зовсім невибагливі у їжі, чудові компаньйони, енергійні, лагідні, добрі і спокійні. А ще – вони дуже розумні та можуть зрозуміти господаря навіть за інтонацією його голосу.

Марина АЛДОН