Закарпатські біженки: чому жінки з найбільш спокійної області України втекли від війни за кордон і чи планують повертатися

Уже більше року велика частина закарпаток із дітьми живуть у сусідніх державах: Угорщині, Словаччині, Чехії та Румунії. Більшість виїхали ще на початку війни. Наразі більше наших землячок подаються в закордонні мандри як трудові мігранти, а не як переселенці. Але тоді… у березні-квітні 2022-го… у декого був страх, що стрілятимуть і в нас, а хтось же – просто давно мріяв про життя в іншій державі…

Тож що спонукало закарпаток ставати біженками і чи планують вони повертатися додому? Про це дізнавався «Карпатський об’єктив».

Взяла доньок і поїхала до Чехії

У березні 2022 року перед поліцейськими відділками Чехії вишиковувалися черги в кілька десятків кілометрів із українців. Та якщо більшість із цих жінок із дітьми були з гарячих точок, де велися інтенсивні бої та тривали обстріли, то між біженками можна було зустріти і закарпаток. Багато хто з них збирався не біля наметів Червоного Хреста, аби зігрітись чи поїсти самим або нагодувати малечу, а одразу оселявся у родичів, які давно працюють у Празі та інших містах Чеської республіки.

Світлана з Іршави теж втекла з двома доньками торік до Праги. Жінці 30 років і вона пояснювала свій переїзд страхом, що війна може дійти й до Закарпаття. Вдома вона залишила чоловіка та батьків, а сама сіла в автобус і подалася в далекі мандри.

«У мене доньки дошкільного віку. Було страшно, що з ними буде, якщо лихо дійде і до нашого краю. Поїздка виявилася жахливою. На кордоні були величезні черги. Ми провели в них 12 годин. Діти сильно втомилися і плакали», – розповіла закарпатка «Карпатському об’єктиву».

У чеській столиці іршавчанка оселилася у родичів, які заздалегідь забронювали для неї квартиру.

«Мене двоюрідні брати і сестри давно працюють у Празі. Мала де зупинитися. Грошей у мене було всього на 2 тижні, тому боялася, із чого житимемо далі. На початку було дуже сумно за рідним домом, щоденно телефонувала чоловікові. Згодом призвичаїлася. Доньки пішли до садочка, вже добре володіють чеською, на наступний навчальний рік старша піде до школи. Я мову опанувала також без проблем, уже знайшла роботу. Працюю помічницею кухаря у ресторані, отримую хорошу заробітну плану, вдається дещо навіть відкласти на «чорний день», – запевняє жінка.

Додому вона повертатися планує, однак коли саме – не може відповісти.

«Поки не закінчиться війна, на Закарпаття не приїду. Хочу, аби діти залишалися у безпеці. Добре, що у нас не стріляють, але все ж мені потрібна гарантія, що донькам нічого не загрожує. Так, вони не пережили такого стресу, як інші, але я, як мати, хочу вберегти їх від неврозів. У подруги з Перечинщини, яка живе по сусідству зі мною, син ходить до школи. Він розповідав про такі жахіття, пережиті іншими дітьми… що навіть дорослим стає моторошно від почутого. Загалом чехи ставляться до нашої малечі неймовірно тепло. У школах учні розмальовують одне одному обличчя у кольори українського прапора, вивчають наші слова, аби потішити однолітків, а у садочках найменші малюють малюнки про мир в Україні», – зізнається Світлана.

За її словами, діти дуже сумують за батьком та бабусею, але в чеське суспільство через ранній вік швидко інтегрувалися і додому не просяться.

Із переїзду не робила проблем, бо знала угорську мову

Марія з Виноградова із сином на початку війни виїхала до сестри в Угорщину. 28-річній закарпатці прийняти рішення було простіше, бо вона – вдова, а батьки також не залишились наодинці, адже живуть із молодшим братом шкільного віку.

«Коли я почула, що в нас почалася війна, одразу почала пакувати валізи. Зателефонувала сестра і сказала, аби ми всі їхали до неї. Мама з батьком відмовилися, брат Степан – також. Я ж навіть на мить не вагалася. Угорською володіємо з малим добре, тож не переймалася тим, що робитимемо в Будапешті, – зізналася «Карпатському об’єктиву» закарпатка.

За словами жінки, серед її знайомих також багато жінок із області стали переселенками і виїхали вони навіть до далеких і віддалених Італії, Австрії, Швеції, Німеччини… навіть не знаючи мови.

«Сусідка зараз живе у Мілані, кума – у Стокгольмі, подруга – у Лінці. Одним словом, хто куди зміг, туди і поїхав. Ще одна знайома з двома синами шкільного віку перебралася у Нідерланди. До того ж, вона – заміжня, залишила вдома чоловіка, а одна дитина в неї з аутизмом, тобто хлопчику потрібен особливий догляд та спеціальна програма для навчання. Вони їхали на порожнє місце, не знаючи мови. І їм не було страшно! Я ж ходила до школи з угорською мовою навчання, маю сестру в Будапешті, мій Золтан має всього 5 років, у нього ще все попереду! Тому особливих побоювань у мене не було, хоча, звісно, мала переживання через війну за рідних, які вирішили залишитися», – запевнила Марія.

Наразі закарпатка знайшла роботу і повертатися додому не планує взагалі.

«Я працюю менеджером із продаж, добре заробляю. Син відвідує садок, має нових друзів,. Але головна причина навіть не в цьому. Так склалося, що я знайшла своє кохання і нещодавно ми з Іштваном побралися. Тож тепер у мене тут сім’я, я вже більше не переселенка. Звісно, до батьків ми приїжджаємо, була кілька разів вдома, знайомила рідних із чоловіком. Вони за мене раді і тільки бажають щастя, адже вперше в мене у шлюбі не склалося, овдовіла через трохи більше, ніж через рік після весілля. Тому дуже сподіваюся, що цього разу все складеться якомога найкраще!», – поділися думками жінка.

Не мала у Словаччині рідних і знайомих, але хотілося жити

Ірина з Хуста вже понад рік мешкає у Словаччині. Виїхала вона не до рідних, не мала там навіть знайомих, не знала мови, але вірила, що у Братиславі знайде внутрішній спокій.

«Із області було важко виїхати у перші дні. Довжелезні черги тягнулися на кілометри. Мами з малими дітками, старші люди, нерви, перетин кордону… Ця картина мені досі сниться ночами. Я їхала з батьками-пенсіонерами. Син залишився, хоча в нього 5 дітей. Умовляла хоча б малечу вивезти з невісткою, та вони прийняли рішення залишатися. Мені 48 років, не дівчинка вже, але дуже хотілося жити і було страшно за майбутнє», – зізналася жінка «Карпатському об’єктиву».

Будувати нове життя в чужій країні було непросто, давалося взнаки незнання мови і те, що практично нічого не знала про сусідню державу та її закони.

«Якби я знала німецьку, поїхала б до Берліну, та не судилося… На щастя, мови в нас зі словаками дуже схожі і навіть, не знаючи якісь слова, можна легко зрозуміти, про що йде мова. А от говорити на початку було складніше. Але, з іншого боку, скажімо, киянки чи жінки з Харківщини вчили словацьку важче за мене. Також у перші місяці відчувала психологічний дискомфорт, зіштовхнулася з проблемами в медицині, бо не мала страхування, не могла купити без рецепту ліки, але згодом до всього звикла. Після приїзду я подала документи на тимчасовий захист, папірець отримується у поліції буквально за 20 хвилин. Згодом його потрібно продовжувати», – розповіла хустянка.

Влітку минулого року батьки Ірини вирішили повернутися на Закарпаття, тож у Братиславі жінка залишилася одна. Але навіть зараз каже, що їхати додому поки що не готова.

«Однозначно, що назавжди у Словаччині не залишуся. Це – на сто відсотків! У рідне місто мене дуже тягне, але вдома немає роботи, є фінансові труднощі. А тут, навіть із посвідкою на тимчасове проживання, можна працювати. Робота в мене важка, фізична, на заводі, але платять добре і я всім задоволена. Ще й дітям надсилаю гроші, і онукам купую подарунки. До того ж маю вже багато знайомих серед словаків і адаптувалася до нового життя», – стверджує Ірина.

Загалом більшість закарпатців, що через війну виїхали за кордон, запевняють, що мріють про повернення, але незважаючи на те, що регіон залишається безпечним і спокійним, не поспішають цього робити. Багато хто хоче просто трохи покращити сімейний бюджет, підзаробивши грошей і більше дізнатись про життя у європейських державах.

Марина АЛДОН