Більше 20 видів магнолій та сакур вирощує у своєму саду Ілдіка Молнар із Виноградова

Зараз – сезон цвітіння екзотичних рослин і на Закарпаття милуватися красою приїжджають любителі прекрасного навіть із інших областей. Полюбляють висаджувати японську вишню не лише в Ужгороді, але і в інших куточках області, адже її весняні шати не можуть нікого залишити байдужим. Вони зачаровують і надихають усіх!

У закарпатки Ілдіки Молнар сакури та магнолії ростуть у саду вже майже 100 років, бо їх вирощували ще її бабуся з дідусем. Щоправда, тоді рослин було небагато, але любов до цих дерев передалася у спадок і мешканці Виноградова.

Чим же так припали до душі жінці ці дерева? Чому вона вирішили засадити ними доволі велику частину свого саду? Чи планує висадити нові сорти сакур та магнолій? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Закохатися у сакуру змусила красива легенда

Ілдіка Молнар любить усі рослини, але японська вишня для неї має особливе значення. Каже, що з дитинства мріяла мати біля хати бодай маленьку алею, бо хотіла подумки поринути у світ фантазій під час цвітіння цих дивовижних дерев.

«Відколи себе пам’ятаю, у нас завжди було по кілька екзотів. Їх дуже любив мій дідусь Шоні. Казав, що перші сакури привіз із Чехії. Це було, наче в анекдоті, купив їх, як звичайні вишні, але виявилося, що то – японські. Утім їхнє цвітіння настільки йому сподобалося, що почав прищеплювати від першої сакури й інші дикоростучі деревцята, які приносив із лісу. Таким чином у нього в саду було більше 10 сакур. Магнолії купив у Хусті на ринку. Їх у нас було всього дві. Це вже я почала шукати рослини через Інтернет, знайомих і заводити в нові сорти», – розповіла «Карпатському об’єктиву» закарпатка.

Пані Ілдіка запевняє, що хоч сакури найбільше полюбляв її дідусь, та любов до них прищепила саме бабуся.

«Бабуся хотіла догодити чоловікові і доглядала за рослинами. Ми з нею поливали дерева, а дід займався обрізкою. І одного разу вона розповіла мені дуже романтичну легенду, яку не забуду ніколи. Отже… коротко переповім її. Мова йде про імператора Австро-Угорщини Франца-Йосипа. Закарпаття ж, як відомо, у ті часи входило до складу імперії. Тож дружина Франца-Йосипа Єлизавета ніколи не любила свого чоловіка. Це – історичний факт. Тоді шлюби у високих колах украдалися не через кохання, а задля зміцнення держави. Молода приваблива баварська принцеса пристрасно була закоханою у вродливого авантюриста – угорського політика Дюлу Андраші. І їхні почуття виявилися взаємними. Та розлучатися з чоловіком, нехай і нелюбим, жінка не могла, тож із коханцем зустрічалася таємно. Навіть нині деякі історики переконують, що донька Єлизавети Марія-Валерія була від не Франца-Йосипа, а саме від Дюли. Так це чи ні – стверджувати не буду, тим більше, що мова йде про легенду, а не про факти. Тим не менше, Єлизавета дійсно багато подорожувала теренами імперії, неодноразово бувала на Закарпатті. Так от… одного разу японський посол подарував Францу-Йосипу картину із зображенням сакури. Жінці настільки сподобалася ця квітуча рожева рослина, що вона захотіла поїхати до Японії, аби на власні очі побачити дерево. Утім чоловікові про це не зізналася, а розповіла Дюлі. Разом вирушати у іншу частину світу було ризиковано, а відпускати принцесу одну політик боявся. Тому придумав дещо таке, що могло порадувати кохану не менше, ніж поїздка до країни висхідного сонця. 22 квітня 1868 року, коли народилася спільна дитина закоханої пари Марія-Валерія, Дюла закупив у японців сакури і висадив їх в Ужгороді – подалі від імператорських очей, але в місті, яке дуже подобалося Єлизаветі. Звісно, жінці ще потрібно було відійти від пологів, а саджанцям – прижитися. Тож подивитися на красу Дюла відвіз кохану аж наступної весни. Імператриця була вражена, побачивши справжні квітучі японські вишні. Вони стали символом таємного кохання, а були висаджені на честь вінця цих стосунків – спільної доньки. Щоправда, дівчинка ніколи так і не дізналася, хто був її справжнім батьком, але це на її долю не вплинуло зовсім. Кажуть, що сакури Дюла висадив не тільки в Ужгороді, але і в Мукачеві, Виноградові, Хусті – аж до Тячева. Після смерті Єлизавети більшість дерев висохли, але поодинокі, які дуже припали місцевим до душі, усе ж залишилися, бо люди продовжували їх вирощувати, аби щовесни милуватися цвітінням. Не знаю, так це було, чи ні, однак легенда дуже мене вразила і коли народила доньку, якось вона мимоволі пригадалася… Тож серйозно захопилася сакурами саме тоді!», – наголосила жінка.

Приємно мати власний Едем

Нині у пані Ілдіки – досить великий сад на околиці міста. Є в ньому і яблуні, і горіхи, і персики, і сливи, і черешні, і багато інших дерев. Але щовесни королевами цвітіння стають сакури та магнолії.

«Догляд за деревами не є важким. Звісно, про них потрібно дбати, обробляти від шкідників, поливати, обрізати, але це легше, ніж висаджувати картоплю, сапати її, збирати жуків, а потім ще й викопувати. Город мене, в принципі, не цікавить зовсім. Овочі купую, не вирощую. А от садівництво – це моє… рідне. За фахом я не біолог, а бухгалтерка, тому всьому вчилася самостійно. Усією родиною любимо проводити час у затінку нашого саду, який називаю Едемом. Адже приємно мати свій маленький рай», – зізнається закарпатка.

Нові сорти дерев жінці найчастіше дарують, але деякі купує і вона сама.

«Раніше часто замовляла деревця та через Інтеренет. Але, на жаль, там багато шахраїв і мені замість сакури певного сорту могли продати звичайну дику вишню, причому за немалі гроші. Тож найчастіше донька, яка багато їздить по роботі Європою та Україною, сакури та магнолії привозить мені з поїздок. Іноді дарують близькі друзі, аби порадувати, кілька сортів купив чоловік. Сама деякі молоді дерева виміняла на інші… Одним словом, якщо є хобі, шляхи поповнення колекції завжди знаходяться самі», – запевняє пані Ілдіка.

Загалом у жінки в саду більше 20 видів сакур та магнолій. Кожне дерево має ще й власне ім’я і господиня ніколи не плутає… кого як звати.

«Сакур у мене є багато видів. Наприклад, вишня едоська, яку в Японії називають токійською. Вона з’явилася у результаті схрещування інших видів. Є сакура гірська, є з більш блідими бутонами, є з яскраво-рожевими, є з білими, є з кучерявими, є з більш прямими. Мені особливо до снаги «плакучі сакури». Це – також селекційний вид. На таких деревах гілки похилені донизу, як лоза. Утім ці дерева дуже капризні і схильні до грибкових захворювань. За ними потрібен ретельний догляд, вони мають мати достатньо сонця і зростати у вологому ґрунті. А от у сакур «канзан» гілки навпаки спрямовані вгору, як струни. Цей сорт є стійким до морозів і гарно адаптується до наших умов. Інший сорт «широ-фуген» цікавий тим, що цвіте довше за інших, але квіти більш бліді, утім великі й махрові. Загалом до складу ґрунту більшість сакур не є вимогливими, головне для цих дерев, аби ділянка була добре освітленою. Що ж стосується магнолій, то мені вони теж дуже подобаються. Утім їх у мене менше. Якщо сакур маю деревцят 30, то магнолій – усього 8. Але всі вони різних видів. Особливо люблю крупноквіткові. Маю й карликові, і зірчасті, і пурпурові, і білі, і магнолію Зібольда, яка цвіте аж на початку літа. Із кожним деревцятком розмовляю, рослини відчувають енергетику людини і віддячують або врожаєм, або цвітінням. Звертаюся до всіх рослин по імені. У мене є Клара, Тобі, Жужа, Еріка, Отілло, Ержіка, Іштван, Шандор, Бен, Ференц… Одним словом, для мене дерева, наче люди, живі істоти, із якими можна обмінятися енергією та емоціями. Мрію прикупити ще декілька сортів дерев, але поки не знайшла те, що конкретно шукаю», – запевняє Ілдіка Молнар.

Гостей до свого квітучого саду жінка не запрошує, веде не публічний спосіб життя, любить усамітнення і тишу.

«Я – пенсіонерка і мені набридли галасливі компанії, просто хочеться спокою і миру. Для мене важлива внутрішня гармонія і на своєму невеликому клаптику території я почуваюся впевнено, затишно і добре. Екскурсій до саду не влаштовую, вважаю, що кожен може посадити собі дерево мрії навіть біля багатоповерхового будинку і насолоджуватися спогляданням. Шкода лише одне, що цвітуть ці прекрасні рослини зовсім недовго і краса швидко марніє. Та, між іншим, таким є життя не лише дерев… але й нас усіх!» – переконана жінка.

Марина АЛДОН