Закарпатець віддав нирку прийомному синові

Прийомний батько став справжнім супергероєм для 10-річного Павлика із Херсонської області. У хлопчика з маленького були проблеми з нирками і він потребував пересадки. Донорів довго і безуспішно шукала мама. Але в один момент її життя змінилося. Вона втекла від війни із сином на Закарпаття, де й познайомилася із Дмитром. Чоловік запропонував свою допомогу, бо вважає, що чужих дітей не буває. А нещодавно пара побралася і зараз хлопчик почувається не лише у безпеці, не лише здоровий, але й щасливий, бо мешкає у повноцінній люблячій сім’ї. Своєю вражаючою історією родина поділилася з «Карпатським об’єктивом».

Втекла до Тернополя, а звідти – на Закарпаття

У ранньому віці у Павлика діагностували хворобу нирок. Лікарі пропонували пересадку, та знайти донора дуже довго не вдавалося. Зазвичай нирки в Україні в останні роки пересаджують або від родичів, або від тих, хто загинув у результаті нещасного випадку. Рідний батько хлопчика загинув іще до його народження. Його вбили. Нирка матері чомусь не підходила. Тож Галина Попова молила Бога, аби зберіг життя її сина, бо на донорів уже й не сподівалася. Особливо після того, як почалася війна.

«Я втікала з дому у перші ж дні після вторгнення. Було, звичайно, страшно, але передусім я знала, що під час російської навали не зможу надавати сину повноцінну медичну підтримку. Зараз звідти вибратися в Україну практично неможливо. Медицини практично немає взагалі. Підтримую з деким зв’язок. Знаю про випадки, коли знайомі помирали через те, що їм не було кому надати допомогу. Маю на увазі навіть не поранених в результаті обстрілів, а смерті внаслідок інсультів, навіть від пневмонії. Люди просто «згорають» заживо. Там тепер взагалі коїться жахіття. Тож не шкодую, що ми виїхали. Перші два тижні жили у Тернополі. Там я знайшла купу нових друзів. Було взагалі непогано, їсти спати мали де… але згодом ми з сином вирішили поїхати ще більше на захід – на Закарпаття», – розповідає жінка «Карпатському об’єктиву».

У Тернополі доля звела Галину з волонтерками одного з медичних центрів. Вони запропонували допомогти у пошуках донора, знайшли хороших лікарів, які займаються пересадками. Утім пересаджувати Павлику на той час не було що…

«Ще вдома лікарі робили нам невтішні прогнози. Казали, що зі своїми нирками син навряд чи доживе до повноліття. Я була дуже розбитою. Думала навіть їхати за кордон. Сподівалася, що там мені допоможуть. Утім життя розпорядилося інакше. У Хусті я маю далеких родичів і вони кликали мене від самого початку війни сюди. Саме до них я і вирушила з Тернополя. Із нагоди мого приїзду рідні влаштували невеличке застілля, покликали сусідів. Родина у троюрідної сестри моєї мами дуже дружня. Взагалі закарпатці такі люди, що діляться з усіма останнім. Такої гостинності я не зустрічала ніколи в житті. Отже, зібралися за святковим столом гості і ми почали говорити про війну, про проблеми, про мрії… Я сказала що найбільше хочу, щоб моя дитина жила і розплакалася. Мене почали розпитувати, у чому справа, утішати… Павлика всі оточили увагою, аби він не відчував якогось дискомфорту», – запевняє жінка.

Після застілля, коли гості розійшлися, Дмитро запросив Галю до себе, аби серйозно поговорити.

На очах Дмитра помирала дружина, тому захотів врятувати чужу дитину

Три роки тому у Дмитра Сайберта від раку померла дружина. Доросла донька живе у Італії. Чоловік мешкав один і йому захотілося допомогти самотній жінці…

Він так пошкодував нещасного хлопчика, що одразу ж запропонував віддати йому власну нирку.

«Я дивився на Павлика і мало не плакав. Ще зовсім дитятко, а стільки вже настраждався. Оксана, дружина, помирала у мене на очах. Мені знайомі відчуття Галини. Така безпорадність, коли ти не можеш допомогти близькій людині, просто зводить із розуму. Я хоч пожив і мені є що згадати. Але дитина… Я дуже хотів, дати шанс малюку на щасливе дитинство. Тому запросив до себе Галину, аби обсудити все сам-на-сам. Вона навіть повірити не могла, що я говорю серйозно», – каже чоловік.

Галина ж додає, що із перших же днів Дмитро дуже прив’язався до малого, купував йому різні іграшки, гуляв із ним, багато розмовляв.

«Павлик дуже любить динозавриків. Дмитро йому купив велику колекцію іграшок, книги про цих тварин. Вони сиділи на ліжку і бавилися, виходили на город, там розкладали фігурки у траві. Син через кілька днів почав називати його «папа». У мене краялося серце, я просила не робити так, але він мене не слухав. Дмитро ж не заперечував, що Павлик вважає його батьком, тільки просив називати його «татом», а не «папою», – наголошує вона.

Невдовзі Дмитро здав аналізи і вони підтвердили, що його нирка підходить для пересадки.

«Я радів, – каже він. – Розумів, що життя прожив не даремно, якщо можу допомогти хлопчикові. – Галя дуже хотіла їхати на операцію до Тернополя. Але у мене у Львові є знайомі лікарі, я там жив 10 років після одруження. Там народилася наша донька. Тож я запропонував провести операцію у Львові. Неохоче, але вона погодилась, довірилася мені і моїм друзям. Самому Павликові було все одно, він просто хотів жити. Він уже великий, усе чудово розуміє. Ми й нічого не приховували від сина. Звісно, йому було дуже страшно, але він – солдат, тримався. Намагався навіть не показувати хвилювання, не плакав зовсім. Ми трималися за руки, коли нам вводили наркоз. Я обіцяв, що все буде добре!»

У закарпатця не лише золоте серце, але й золоті руки

Операцію зробили Павликові ще влітку. Зараз у нього ще надзвичайно важливий і непростий період реабілітації, та у стані здоров’я вже є великі покращення. Жити він буде точно. Нирка прижилася. Дмитро також стверджує, що з ним усе гаразд, посміхається. Єдине про що просить чоловік – не показувати фото хлопчика, не привертати до нього зайвої уваги, бо йому не можна нервувати, не потрібний зайвий стрес.

Галина повністю погоджується з чоловіком.

«Ще у серпні Дмитро зробив мені пропозицію. Сказав, що нас тепер об’єднує не лише спільна нирка, але й спільна дитина. Так, справді, його частинка назавжди тепер буде у Павлика. Та й син його так полюбив, що він захотів передусім робити приємне йому. Тож я погодилася!», – наголошує жінка.

«У вересні ми побралися. Павлик давно називає мене батьком. Йому дуже не вистачає чоловічої уваги. Розумію його, він же хлопчик. Власне він і підштовхнув мене до рішення про одруження. Раніше думав, що ніколи у моєму житті більше не буде жінки. Та складалося так, що заради благополуччя дитини ми з Галиною тепер живемо разом. Так сину спокійніше. Моя рідна донька на мене дуже ображена, вона не змогла поки прийняти мою нову родину. І хоч живе далеко, раніше часто телефонувала, зараз же – перестала взагалі. Думаю, їй потрібен час. Не буду на неї тиснути», – стверджує Дмитро.

У новому будинку для Павлика вже облаштували дитячу кімнату. Там дуже багато іграшок, є розмальовки, ноубук, книги…

«Усе це купив для сина Дмитро, – щиро радіє Галина. – Меблі взагалі змайстрував своїми руками. А руки у нього дійсно золоті, як і серце – велика та добре. Він столяр і вміє робити все сам! Працює з металом, будує, фарбує, що треба… Хату звів сам разом зі своїми двома братами. Ніколи не думала, що на Закарпатті знайду своє щастя і мені буде тут так добре! Головне, що мій син тепер поновлює сили і нарешті починає жити повноцінно! Для матері це – найважливіше! А Дмитро дуже турботливий батько, просто ідеальний сім’янин».

І хоч різниця у віці між подружжям майже 20 років, обоє переконують, що почуваються разом дуже добре.

«Мене спочатку трохи лякало, що Галина така молода, – посміхається Дмитро. – Але вона виявилася серйозною жінкою, доброю господинею. Уже навчилася готувати для мене закарпатські страви, дуже старається. Раціон, щоправда, у нас тепер не такий, як раніше, а дієтичний, але Галя намагається зробити їжу смачною, не лише корисною».

І хоч нова родина разом недовго, та має великі плани на майбутнє і мріє про спільного наступника.

Марина АЛДОН