Перечинка колекціонує керамічний посуд та старовинні побутові речі

Ярослава Зизич із Перечина колекціонує керамічний посуд – ручної роботи й заводський, старовинний та сучасний. Має їх понад 80. У колекції є закарпатські довжанки, пеняки, глечики, макітри, жбани з різних областей України, зокрема з Вінниці, Житомира. Експонати зберігає на стелажі та в коробках у підвалі.

Кореспонденту «Карпатського об’єктива» жінка розповіла, як усе почалося:

– Понад десять років тому тітка Маря подарувала мені старий глиняний глечик, щоб я мала пам’ятку про неї. Казала: «На Святий вечір налий у нього узвар і постав на стіл». Він мені дуже сподобався, дихав родинним теплом, історією, таємничістю. Невдовзі тітка померла. Одного разу налила до нього узвар, поставила на святковий стіл. Перед тим я прочитала статтю, що у тварини вселяються душі рідних, які відійшли у засвіти. Якщо домашня тварина, кішка чи пес, проситься до хати на Святвечір, то її обов’язково треба впустити, бо то душа померлого. Під час вечері наш кіт не знаходив собі місця: ходив, м’явкав, а потім, зручно вмостившись на дивані, споглядав за нами, уважно слухав, що ми говоримо, як колядуємо. Мамі кажу: «Чисто наша тютка прийшла до нас на вечерю».

Захоплення старовиною

Ярослава знайшла давній глечик у бабиному сараю, в Сімері. Її батьки – уродженці цього села. Зацікавилася керамічними виробами. Знайомий колекціонер тарілок Михайло надихнув на колекціонування.

– Про моє захоплення дізналися друзі. Вони привозили і дарували мені кераміку. Принесла одна, а потім і друга подруга глечик: «Нехай буде у тебе, бо в мене стратиться, розіб’ється, а шкода, бо такий файний». Купила набір керамічного посуду з мисок, тарілок спеціально для Святого вечора, – відкриває дверцята на тумбочці й показує красиву сучасну кераміку.

– Як визначаєте вік виробу? – цікавлюся.

– Цьому навчив мене Міша. Ось цей, – бере з полиці глечик, – буде мати сто років, а цьому десь 70. Найдавнішому – понад сто років, пахне ще квасним молоком. Дуже цікавий, він лежить десь у ящику. Сховала його, аби не пошкодити, бережу як зіницю ока, – жінка розповідає з таким запалом, видно, що справою живе, і ця справа приносить їй задоволення. – Обплетені дротом – не наші. Ось цей із Вінниці, цей із Івано-Франківщини. Ці косівські глечики не є старі, мають років 50. Люди використовували глечики у побуті для молока, вина. В музеї бачила з двома отворами, всередині в ньому камінь. Цікаво, правда? Селяни йшли на поле, брали із собою молоко; аби гадина не залізла до глечика, то робили дуже вузькі отвори. А як його помити? Клали камінь усередину, наливали воду і крутили ним, камінь вимивав залишки молока. Хочу придбати такий.

Привертають увагу керамічний бандурист та козак на коневі – справжні витвори мистецтва.

Ярослава настільки захопилася старовиною, що почала збирати й інші побутові речі предків. Має австрійську лампу з 1890 року. Млинку для перемелювання горошку чорного перцю понад сотня літ. Його купила ще її бабуся від єврея. Робочий. Просочився запахом перцю. Цікавість викликають металічні праски, лампаші, мідний чайник, варіхи – як музейні експонати.

– Ми з чоловіком купили будинок у Сімері, саму коробку. Як будемо облаштовувати, окремо створю куток для своєї колекції. Може то буде мінімузей. Маю стару шафарню, старі речі побуту, – поділилася планами.

На стінах старовинні образи-фотографії 1900 року. На них – Божа Мати, яка плаче, та Ісус у терновому вінку. Образи отримала її мати від своєї матері. Сім’я ревно береже родинні реліквії, вшановуючи пам’ять предків.

Проявився талант художника

Рік тому Ярослава Іванівна почала малювати картини за номерами.

– У Перечинській школі-інтернаті пропрацювала 28 років: десять – вихователем і 18 вчителем української мови та літератури. Після ліквідації закладу стала безробітною. Наразі у пошуку роботи. З’явився вільний час. Малюю для себе, свого задоволення. Заготовки, фарби, пензлики замовляю по Інтернету або купую в магазинах. Протягом року створила 20 картин. Перші вдалися не дуже, поступово набивала руку. Тепер малюю як художник – вільно, легко, впевненіше. Ще і такий талант проявився в мені.

Зазвичай над однією картиною чаклує декілька днів, а буває, що і місяць – усе залежить від натхнення. Роботи дарує, прикрашає оселю. Надає перевагу сільській тематиці, квітам, любить соняшники, маки, бузок. Створила серію полотен «Прага». «У цьому місті працює мій чоловік п’ять років, – каже. – Прага дуже гарна, особливо вражають історичні квартали та будівлі».

Колекціонування – це родинне

Мама Ярослави зібрала чималу колекцію марок та значків, які вже в родині понад 50 років. Також Світлана Іванівна зберігає багато серветок, які вишивала ще її баба. Іван Іванович Штелиха має баян, котрому майже 40 років. Вся сім’я дуже трепетно ставиться до цих реліквій. Ярослава просить своїх дітей на майбутнє доповнювати її колекцію старовини, адже такі предмети побуту вже майже неможливо знайти. «Багато знайомих лиш тепер починає розуміти, що у свій час вони викинули ці речі, а тепер їм ціни нема – адже це історія цілих поколінь, – слушно зауважила моя співрозмовниця. – Велике здивування та радість від побаченого мали наші родичі з Америки, які в нас гостювали. Вони не очікували побачити таку кількість довжанок, які належали родині. Вуйко із Братислави привіз старий млинок, який купив ще його батько за часів Австро-Угорщини. А історія його батька – це взагалі розмова для окремої статті. Тулек був учасником Карпатської України, він є на світлині поруч з Августином Волошином».

Ярослава розпочала кропітку роботу над створенням родинного дерева, коріння якого ведуть аж до графа Текелі. Дзвони в сімерській церкві, які купила прабабка Зятічка, є найбільшою гордістю родини Штелихів.

Тетяна ГРИЦИЩУК