Кумедні та дотепні пригоди закарпатських грибників

У народі збір грибів називають «тихе полювання». Серед завзятих грибників побутує неписане правило: ніколи і нікому не виказувати свої грибні місця, навіть під гіпнозом та дулом пістолета. На запитання «Десь найшов/назбирав стільки грибів?» ви почуєте хитромудрі відповіді: «У хащи», «У хащи/у лісі. Затям: гриби ростуть у хащи, а риба водиться у воді», «Не дам ся узвідати», «Далеко, дуже далеко, у великому зворі, де ніхто не ходить». Хоча про загальновідомі та доступні місця, де за кожним кущем грибник із плетеним кошиком чи відром, розкажуть охоче однією фразою: «Грибів мало, грибарів много. Щось им знайшов, на вечерю буде що посмажити». Та час вносить свої корективи. У час розвитку соціальних мереж так звані хвальки наввипередки оприлюднюють свої лісові трофеї, переслідуючи мету: най ми завидять. «Завідуйте молча», – підписав фото пузатий чоловік із голим торсом. Біля його ніг красувалося кілограмів із десять білячків у двох емальованих мисках.

Але під час гостин та різних застіль у грибників, навіть «закодованих», розв’язується язик, і вони починають розповідати про свої пригоди.

Для читачів «Карпатського об’єктива» розповім декілька почутих історій.

Іван, 45 років, Мукачівщина: «Живу в грибному селі. Грибарити ходжу з цімборами. Стільки знайду, аби було що самим з’їсти і перед гостями на стіл поставити. На початку вересня цього року поїхав у справах в одне крайнє село Хустського району (чоловік називає населений пункт, але просить не вказувати його – Примітка автора). Чоловік, з яким мав зустріч, попросив зачекати годину-другу, бо у дорозі зламалася машина. Аби не гаяти часу, я подався до лісу зробити фото довколишніх гір та краєвидів. Коли побачив із десяток грибів, дуже зрадів. Побіг до машини, взяв целофанові пакети, відро, міх, який приготував для поприґи, – жона попросила купити перцю для аджики. Коротше кажучи, протягом двох-трьох годин я збирав ті гриби і збирав, носив до машини і носив. Під час зустрічі поцікавився у знайомого: «Чи є гриби у ваших хащах?» «Коли сезон, то є, але треба знати місця», – почув у відповідь. Один кульок із біляками дав йому. «То презент від мене», – так і не виказав, що ці гриби назбирав у їхній хащі. Додому приїхав пізно ввечері. Заради цікавості зважив свої лісові трофеї – 75 кілограмів! Дружина почала плакати: «Ваня, що я маю з цим робити?» Гриби повиймали з багажника і розклали в миски, тазики, корита. Вирішили так: ранок від вечора мудріший. Це я пам’ятаю зі школи за мотивами народних казок. Наступного дня, рано-вранці, почали сортувати гриби: малі – на маринованя, середні – на сушку, великі – на паштет. На допомогу покликали родичів. За роботу віддячилися грибами та файною гостиною. Своїм цімборам поки що не хвалився про таке багате грибариня на відіку (на чужині) ».

Петро Васильович, 72 роки, с.Малий Раковець, Іршавщина: «Грибарю 65 років, уперше пішов до хащі із сестрою Анною, коли мені було 6,5 років, ще «р» не міг вимовляти. Вона зі своїми ровесницями гнала корови в урочище Бряників, а я за нею пішов. Хащі як такої не було, а лише корчівля. Дівчата знали, де гриби, то кажуть мені: «Петрику, ану іди за того корча та поглядай там гриби». Я пішов, шукаю, шукаю і як знайшов гриба – ой радості було! А далі глянув – знайшов ще одного, ще одного. У мене була така ташка з дерев’яними боками, посередині фанера. Я уже не пригадую, хто дав її мені. Складав гриби в ту ташку. Так ся загорів тоді, што уддиху не було. Відтоді часто ходив із сестрою в ліс. Навчився збирати гриби. Корчі були густі, як омело. Худоба об’їдала ті корчі, бо паші як такої не було. Зайдеш у того корча – нічого не видно, лише треба присісти і потати (мацати) рукою по листу.

Вдома грибів у нас було завжди доста, усяких: білих, голубінок, козарів, челленяків, вовнянок, – мама варила, смажила і сушила в печі. Але я не міг їсти їх у жодному вигляді. Мама зварить гриби, туди кине тіста, дасть мені їсти, я повибираю тісто, а гриби мачкам тихо подаю або викину за хату. Згодом полюбив гриби, їв би їх тричі на день, дуже люблю випечені шапки дозрілих грибів у олії.

Грибариня була всяке: проходив лісами 15-20 км і повертався додому ні з чим, а бувало, що не знав, як лісові трофеї доставити додому. За тару не раз був не лише плетений кіш, а і сорочка, міх із-під цукру чи муки. Декілька разів бувало, що знайдені гриби залишав у кущах, приклавши їх гіллям, бо фізично не міг донести їх додому. Повертався за ними наступного ранку.

У 2007 році у гості приїхав зять Костя із Росії. Пішли до лісу. Показував йому грибні місця, консультував, він дуже радів знахідкам. Назбирали ми грибів, але я хотів піти подивитися ще в одно грибне місце. Кості кажу, аби ішов у тому напрямку: якщо будуть гриби, то збирай, дійдеш до осики, в якої вершок зрубаний, там буде пень, сядь і чекай мене. У нас був малий пес Мурик, він сходив зі мною всі хащі. Залишив Мурика із зятьом.

Ми розійшлися, пустився густий дощ, грибів повно – переступити не можна, я назбирав кіш, майку зняв із себе. Повернувшись із тих дебрів, пішов до осики, а там усі гриби стримлять – білі, підосичники. А Кості з Муриком нема. Кличу їх, але нічого не чути, лиш дощ шумить у листя. У мене повний великий кіш грибів, кілограмів 25. А на мені весь одяг мокрий, навіть у чоботах вода. Думаю, я ці гриби ніколи не донесу додому. Кинув той кіш із грибами в ожину біля бука, шукаю сліди, нічого не знаходжу. Почало темніти. Я над Хустом. Думаю, іду попід гору Гострий, куди ми йшли вранці. Приходжу під Гострий – бачу сліди і пса, і його. Я зрадів. Приходжу – так і є – вони вдома. Костя розповів, що він назбирав повно грибів, а до тієї осики не дійшов, пішов боком. А Мурик ішов уперед, якщо він кудись звертав, то пес ставав як укопаний і крутив хвостом. Так пес привів його додому. І Мурик вів його кілометрів 10. Вранці ми встали і пішли за тими грибами. Ледве принесли додому».

Юрій Михайлович, 75 років, Рокосово: «Грибарити дуже люблю, та й у нас у селі прийнято, ож гриби мають бути у хижі, айбо не раз мало не ревав у тій хащи. Піду поникати чи вЕллися гриби, а туй нападу, та не знаю, що з ними робити. І кіш повний, і сітка, і сорочка – хоч у зуби бери та неси. Та ще дощ, холодно, вітер. Ледве принесу додому, а мої хижні кажуть: роби з ними що хочеш, бо нам ніколи – у нас робота на городі та в саду».

Петро Степанович, 62 роки, Виноградівщина: «Мені було років 30, одного разу пішов по гриби в неділю. Світив фонариком, бо у лісі було темно – осінь, дощ, шоста ранку. За декілька метрів перед собою побачив великий камінь, на ньому непорушно стояв великий чоловік у плащі та шапці. «Упірь! Нечиста сила», – подумав я і почав хреститися – так перелякався. Серце закалатало, не міг ані стояти, ані тікати, ані говорити. Не знаю, скільки часу я стояв як укопаний. Прийшовши до тями, вирішив поздоровкатися із «нечистов силов» по-християнськи: «Слава Ісусу Христу». «Слава навіки Богу Сятому», – відповів незнайомець. По голосу я впізнав свого сусіда Мигаля, затятого грибаря. «Мигалю, ісе Ви? Ачий исьте туй ночували? Чи є гриби?» – вирішив задати йому декілька запитань, аби остаточно переконатися, що переді мною не упир, а живий чоловік. Мигаль відповів, що якраз прийшов, ще нічого не найшов, іде у велику хащу, бо туй уже грибів нема. Мигаль пішов собі, а я собі. Ходив по лісу години три, знайшов буквально пару білих. «Неваловшно іти в хащу в неділю та сято», – згадав я мамині слова і відтоді ані ногою до лісу в неділю та церковний празник».

Микола Антонович, 78 років, м.Хуст: «Я родом із Харківської області. На Закарпаття переїхав після одруження. У радянські часи працював у райкомі. Пішов із цімборами до лісу по гриби. Провели інструктаж: уважно дивитися під кожен кущ. Я так захопився тихим полюванням, що відлучився від хлопців. Кликав, гукав – а у відповідь – ехо. Думаю, не буду йти нікуди, аби не заблукати. Присів на камінь – та й закурив. У кущах з’явився жіночий силует. Гукнув. Гарна жінка у квітчастій хустці тримала в руках повний кошик білих грибів. Я запитав: де збирала, чи не бачила хлопців, поцікавився, що робитиме з тими трофеями. «Здам заготовачу, бо треба гроші, а для себе на зиму вже насушила», – відповіла. Тоді я вирішив купити у неї ті гриби. На ціні зійшлись – 20 рублів. Попросив нікому не розповідати про це. Мої цімбори були в шоці, докоряли, мовляв, я скаржився, що з мене нікудишній грибар, а кошик-то повний. За чаркою часто пригадували цю історію, але я лише тихо посміхався у вуса – правду так і не розповів їм».

Тетяна ГРИЦИЩУК

Фото з доступних джерел