На Іршавщині дзвонарем місцевої церкви є 71-річна жінка

Як село не може бути без церкви, так церква не може діяти без дзвонаря. Бити у дзвони – чоловіча справа. Зустріти жінку-дзвонарку можна вкрай рідко.

Дзвонар місцевої церкви Покрови Пресвятої Богородиці (церква збудована з каменю у базилічному стилі 1887 року) в селі Малий Раковець, що на Іршавщині (тепер Хустського району), – Ганна Фанта. 71-річна жінка невисокого зросту, тендітна; незважаючи на перенесений інсульт, її бесіда звучить так само мило, як церковні дзвони. Дзвонарить багато років поспіль, якщо сумувати роки, то буде 25. Секрет дзвонарської справи передав їй свекор, тепер вона передає майстерність онукам – Іванкові та Сашкові. Вони дзвонять, коли бабуся слабує і має високий тиск.

Кореспондент «Карпатського об’єктива» побувала вдома у дзвонарки і вийшла разом із нею на торунь храму. Ви тільки уявіть: аби піднятися туди, де знаходиться дзвіниця, треба здолати 52 сходинки! А ця жінка щодня ступає по 104 сходинках, а у релігійне свято та неділю піднімається на торунь п’ять разів. Отож протягом одного дня пані Ганна долає 500 сходинок!

Свекор церківничив 48 років

Прошу розповісти про себе.

– Народилася 1949 року в багатодітній сім’ї Івана Бобіти. У 72-му вийшла заміж. Батько чоловіка – Илько у церкві дякував і церківничив 48 років. Завдяки йому церква діяла у радянські часи і збереглася. Одного разу пішла з ним до церкви, уйшлисьме на торунь, а він каже: «Анно, бери за мотузки та дзвони». Спробувала, получилося. Свекор, тоді уже немолодий чоловік, йому було тяжко підніматися на торунь, то часто я ходила дзвонити, а він свічки палив та коло попа був. Помер 75-го. Ніхто із односельчан не хотів іти дзвонити, а я погодилася, доки не знайдеться чоловік. Так дзвонила 11 років. Робила в колгоспі, маю 38 років стажу.

– Працювали в колгоспі і дзвонили? Дозволяли відлучатися від роботи? – питаю. – Це ж треба було дзвонити вчасно, – зауважую.

– Свекор теж був колгоспником. Я втягнулася, прибігала задзвонити хоч звідки. Наша садова ланка працювала на загородах, у терасах, біля Піли (Пі (и) ла – присілок сусіднього села Великий Раковець). Коли треба було йти дзвонити, жони казали: «Анно, лишай роботу та йди». Я йшла або пішки, або на автобусі у центру (а це три км, – примітка автора). Швидко задзвоню і повертаюся до ланки на другому автобусі. Тоді автобуси часто їздили, і не лише до Іршави, а і до Хуста, Мукачева. Мені достатньо було 20 хвилин, аби з центри піти до церкви, піднятися на торунь, задзвонити, спуститися вниз і повернутися у центри на хустський автобус.

Потім церківниками були Антон Яцканич, Семен Огняник, Іван Савко. Вони і дзвонили. І знову склалася ситуація, що не було кому дзвонити, ніхто не хотів братися за цю відповідальну справу, адже дзвонар прив’язаний до села, мусить бути напоготові, бо коли хтось помре, то треба іти давати хрестик, дзвонити. Покійнику дзвонять тричі на день – вранці, на обід, ввечері і в день похорону, коли загрібають і співають «Вічную пам’ять».

Здолати 500 сходинок

І ось останні 15 років Анна Фанта знову дзвонарить. У неділю та релігійне свято прокидається о п’ятій ранку за місцевим часом. У селі живуть за середньоєвропейським часом. Вмивається, одягається, молиться і о 5.45 виходить з дому не поснідавши. За хвилин 10-15 – у церкві. Відкривши вхідні двері, піднімається сходами на торунь.

– Буває, ледве встану, прийду до церкви, сил не маю, думаю, що не піднімуся. Стану, помолюся, помали вийду на коврош, а далі вже легше, таке відчуття, ніби хтось ня підтримує.

Ганна Іванівна розповіла про особливості святкового дзвоніння:

– О 6.15 вперше дзвоню в один дзвін тричі по 20 разів. Потім трохи чекаю і дзвоню у два дзвони і даю знати, що люди починають молитися Утреню. Спускаюся на коврош і молюся разом із ними. Знаю всі молитви. Потім піднімаюся і запрошую на Службу. Дзвоню, коли піп ставить Євангеліє, коли вірники моляться «Вірую», «Отченаш» і на пОлунне (на обід) о 12 годині (а це 13 київського часу). Іду додому і вперше того дня їм. У нашому селі багато хто йде до церкви натще серця, – зауважує.

Найважче у Страсний тиждень та на Великдень. У Страсний четвер священник читає 12 разів Євангеліє, вірники стають на коліна 12 разів, а я у цей час дзвоню у три дзвони. Тоді задіюється і деркач. Молебень триває 5 годин. Після Страстя (Христових страстей) дзвони зав’язуються і в п’ятницю та суботу звучить лише деркач. У суботу опівночі та всі три дні Великодня дзвонимо у всі дзвони, а їх 5, і задіюється деркач. Допомагають онуки, хтось із прихожан – треба багато рук.

Удвох із Ганною піднімаємось сходинками на торунь. Ганна каже, що ніколи не рахувала їх, а я взялась порахувати – 52 сходинки! На площадках, а їх чотири, зупиняюся, аби перевести подих і відпочити, відчуваю запаморочення. На дзвіниці оглядаю дзвони. Їх п’ять. На великому бачу рік відливу – «1922».

– Головний дзвін і ось ці два малі – давні дзвони. Два зняли і забрали на війну, із них залишилися серця, – показує на підлозі. Піднімаю – важкі. – Потім у 2008 році люди здали гроші і купили два нові.

Творці історії церкви

Відомо, що церковними дзвонами розганяють бурю.

– Починати бити у дзвони треба тоді, коли буря ще за гатаром, бо якщо зайде в село, то вже нічого не зробиш. Зачинать дзвонитися у малі дзвони, дзвониться 7 разів, – розповідає зі знанням справи і пригадала, як розганяла бурю ще зі свекром: – Бувало, розженемо одну бурю, а тут видиме, що йде друга з Виноградова, ще страшніша, гримить, блискать так страшно. Били у дзвони, втомлювалися, але село рятували не раз. На цих дошках дрімали з дідом до ранку, бо куди йти вночі, як дощ ллє як із відра, ліпше перечекати.

Цю практику Ганна не полишила досі – розганяє бурю з онуками, буває, приєднуються односельчани.

Запитую, як оплачується така робота, хоча для такої діяльності не дуже вдале слово «робота». Це радше служіння людям, Богу, зрештою, це жертвоприношення, адже дзвонар жертвує своїм часом, здоров’ям.

– У радянські часи давали 15 рублів на місяць, потім 300 гривень платили. Тепер тисяча гривень, – каже ніяковіючи. А тим часом дзвонарська справа відповідальна, вимагає пунктуальності та бути завжди напоготові, але, як бачимо, неоплачувана.

Безумовно, що Ганна Фанта та її свекор Ілько Фанта – творці історії не тільки церкви, а і села.

Церковні дзвони голосні, особливо дзвінкий великий дзвін. Їх чути далеко, навіть на сусідні села, а Малий Раковець простягається під горами на 12 км. «Руку» Анни люди впізнають – вона дзвонить довго і мелодійно.

Тетяна ГРИЦИЩУК