Документальне кіно закарпатського режисера показують у столиці та відбирають на міжнародні кінофестивалі

Ще у лютому відбувся допрем’єрний кінопоказ документальної короткометражної стрічки «Врятуйте мене, лікарю!» закарпатського режисера Дмитра Грешка в рамках кіношколи IndieLab 2020. Прем’єра відбулася в кінотеатрі «Жовтень» у Києві, а квитки були розібрані за кілька тижнів наперед.

Нам вдалося поспілкуватися із Дмитром за якийсь час до цього. Тоді вся його увага була зосереджена на монтуванні фільму про роботу бригади швидкої допомоги. Відеоматеріал Дмитро відзняв під час тижневого перебування в столиці, а саме на Новий рік. Для цього отримав офіційний дозвіл Міністерства охорони здоров’я й Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва.

Дмитро Грешко народився і виріс у с. Страбичово, що на Мукачівщині. Вивчився на інженера, захоплюється мистецтвом, кіновиробництвом, дизайном та створенням комп’ютерних відеоігор. Ми розпитали, що ж його привело до кінотворення, скільки переглядів у його фільму на ютубі, як потрапити у фестивальне кіно та як вдалося відзняти зсередини роботу бригади швидкої допомоги.

У доробку закарпатця вже чотири документальні стрічки: «Врятуйте мене, лікарю!», «Сніжні Барси Карпат», «72 години», «66 сцен Ужгорода» та «Каучсерфери», а після прем’єри фільму про рятувальників його ютуб-канал вирвався в топ-1000 серед україномовних.

– Як ти став знімати фільми? З чого все почалося?

– Десь два роки тому я прочитав книгу Роберта Родрігеса “Кіно без бюджету”, автор відзняв фільми “Мачете”, “Вбити Білла”, “Діти шпигунів”… Суть у тому, що в США освіта дуже дорога, а кіноосвіта – то взагалі захмарні ціни. Роберт Родрігес дуже хотів знімати кіно, але в нього не було коштів. Він заробив свої перші гроші, беручи участь у дослідах у лабораторії. На них відзняв перший фільм, і той “вистрілив”.

Головний меседж автора – знімайте і знімайте якнайбільше. От я і створив свій перший фільм “66 сцен Ужгорода”. Потрібні були статичні сцени. 66 сцен Америки зняв шведський режисер-концептуаліст Йорган Лєт в 60-ті роки. Я ще думав про Україну зняти, але там бюджет був би інший. Спочатку не мав камери, тож мені допомагав друг, половину знімав. А потім я купив собі недорогу вживану камеру і вже сам усе робив.

Тоді ще орендував будинок в Ужгороді. Були вільні кімнати, і я приймав у гості каучсерферів з усього світу. Вони мені розповідали про себе, а я знімав.

– Твій короткометражний фільм про гірських рятувальників “72 Години” було відібрано для кінофестивалю Galil Adventure Film Festival 2020 в Ізраїлі. Розкажи, як це тобі вдалося?

– Фестиваль відбудеться влітку, результати десь восени будуть відомі. Є спеціальні сайти, де зібрані всі фестивалі, і ти просто подаєш заявку. Якщо стрічку відберуть, протягом двох років вона не має бути опублікована онлайн, бо її показуватимуть на фестивалях. Тому з однієї теми про гірських рятувальників я зробив два фільми – короткометражний “72 години” для кінофестивалів та повнометражний “Сніжні Барси Карпат” для публічного перегляду в соціальних мережах. Це вже третій мій фестиваль. Перший був український – “Буковина”, також був відібраний на GAFF Galil Adventure Film Festival та Košice International Monthly Film Festival.

Кіноіндустрія – це тривалий процес. Зазвичай два-три роки займає фільм, ще два роки фестиваль. Тож від ідеї до моменту, коли стрічку побачать у відкритому доступі, минає мінімум 4–5 років. Тому режисери не дуже люблять брати якісь суперактуальні теми, хоча фільм про гірських рятувальників наразі дуже актуальний.

Зйомка, монтаж, реліз “Сніжних Барсів Карпат” зайняли майже рік, 9 місяців, як дитина. Над фільмом “66 сцен…” я працював теж десь рік.

– Як ти навчився монтажу?

– Мені було важко монтувати фільм про рятувальників, бо я не знав, як це зробити. Улітку подався в кіношколу “Скалка”, а також у Харківську кіношколу візуального кіномистецтва, які на грант від УКФ проводили майстер-класи в Ужгороді. Фільм “72 години” я зробив у рамках Харківської кіношколи. Люба Дуракова та Аліса Коваленко були кураторами кіношколи й допомогли мені сформувати ідею короткометражки та з монтажем.

– Що важче робити, коротко- чи повнометражні фільми?

– Важко сказати, усюди своя специфіка. У короткометражному фільмі все має бути чітко, кожна сцена повинна “стріляти”. У повнометражному теж, але є більше простору. Всі вчаться на короткометражках. Стрічка про швидку – теж короткометражна.

– Як довго ти знімав кадри для фільму про швидку?

– Я знімав три зміни. Це вже третя моя кіношкола – INDIE LAB у Києві. У її рамках і знімав фільм про швидку допомогу. Набирали в кіношколу людей з відзнятим матеріалом, але я не хотів ще раз знімати про рятувальників, бо вже є і короткометражка, і повний фільм, тому подав ідею про швидку. Спершу організаторів взяли сумніви, що я встигну відзняти новий матеріал і що мені вдасться отримати дозвіл від Міністерства охорони здоров’я. Усе треба було зробити до Нового року.

Продюсерка проєкту цієї кіношколи написала листа, що людина хоче зняти фільм про швидку. Міністерство охорони дало дозвіл, а також вказівку голові швидкої, з ним ми пішли до начальника швидкої, попросили, щоб посприяв зйомці. Там виникла складність, адже не можна знімати хворих через лікарську таємницю. Я намагався так робити, щоб обличчя не було видно, якщо людина не давала згоду. Знімав тих, хто погоджувався. Під час чергувань була і стрілянина, і хворий із серцем, і ДТП. Мало хто до цього знімав швидку.

Начальник швидкої відправив мене на станцію №5 “Печерськ”, там мене прикріпили до конкретної бригади. Ніхто не був радий, що я знімаю, і перший день видався важким.

У середньому один виклик триває 1–2 години, між викликами є від 10 хвилин до години на відпочинок, хоча буває, що бригада навіть не заїжджає на станцію й одразу їде на інший виклик. Зміна триває 24 години. Це важко, і лікарі відзначили з повагою, що я з ними пробув увесь робочий час.

Уранці вставав десь о 4-й годині, бо жив за Києвом, добирався по півтори години до тієї станції. Трохи грошей накрауфандив, ще витратив своїх багато на додаткове обладнання для зйомки та проживання. Коли знімав про рятувальників, люди більше відгукувались, тоді я багато накраудфандив, що покрило десь половину із потрібних витрат. Видно, для аудиторії соціальних мереж та друзів ця тема більш актуальна була.

– Яка частина найважча?

– Найважча частина роботи – це побудувати концепцію. По суті, у набір відеороликів треба вклинити ідею. На одне й те саме відео можна накласти різне ідейне навантаження. Що я хочу сказати цим фільмом? Перед роботою над ним треба добре обдумати, що саме ти хочеш донести до глядача. У документалістиці є гіпотези “Я думаю, що швидка – це таке-то й таке”, а є реальність. І ці гіпотези можуть сходитися з реальністю або ні. У мене багато нового виникло під час зйомок, чого я не очікував.

Швидка – це наче зріз суспільства. Ми у звичайному житті не стикаємося з тими безхатьками, старенькими та ДТП… Люди тихенько оминають ці жахливі речі. А лікарі стикаються щодня. Люди, якщо бачать безхатька, що десь лежить, не хочуть навіть говорити з ним, тільки дзвонять у швидку: прийдіть, заберіть.

Під час зйомок ти реально вчишся комунікувати. Я прийшов, буду їх знімати, і мене бригада не дуже радо зустріла. Бонусів від зйомок у них ніяких, адже зарплати малі, ще їх постійно перевіряє начальство. Але вже на наступній зйомці ставлення працівників швидкої змінилося, і через деякий час вони приймали мене за свого, особливо як побачили, що здаватись я не збираюсь і продовжую знімати. Пробув з ними три зміни: до Нового року, на саме свято і після.

– Які ідеї на майбутнє?

– У мене є сто записаних ідей (сміється, – авт.). Але є й такі, які б я хотів реалізувати найближчим часом. Наприклад, недавно прочитав статтю про Медичну сотню, і це дійсно вражаюче, як медики рятували людей на Майдані, про це хочеться зняти документальне кіно. Мабуть, цим і займуся невдовзі. А ще є ідея дослідити тему карпатської міфології, тому, можливо, паралельно візьмуся й за такий проєкт. Головне – знайти для ідей фінансування.

– Чи думав про монетизацію свого кіно?

– Сьогодні кіно живе тим, що бере кошти із фондів. Держкіно надає фінансування режисерам із освітою. Я вчився на інженерно-технічному тут, в УжНУ. Паралельно в мене є невелика команда, ми створюємо ігри. У нас поки що кіноринку немає, але він активно розвивається. Та й хто буде вкладатися у фільм про швидку? Якби я знімав кіно на зразок “Сватів” чи “Свінгерів 2”, тоді так. Маю ідеї ігрового кіно, утім побачимо, як воно буде. Так чи інакше, це нова для мене сфера, де треба багато вчитися та досліджувати, але ідея створювати фільми мене дуже захоплює.

Оксана ЧОПАК