Великий письменник із маленького закарпатського села

Відомого закарпатського письменника Юрія Шипа добре знають як у рідному краї, так і за його межами. Він є автором понад сорока поетичних книжок лірики, сатири, гумору, байок, пісенників та публіцистики для дорослих і юних читачів. Його творчості присвячено не одну сотню публікацій у різних виданнях. Однак сьогодні ми поговоримо про Юрія Шипа – як людину, цікаву й неординарну, мудру і добру.

У селі Мокре на Перечинщині пройшли його дитячі та юнацькі роки. У дев’ятнадцять років вчинив справжній подвиг: ризикуючи власним життям кинувся у вогонь і врятував дітей, за що нагороджений медаллю «За відвагу на пожежі». Відтоді спливло багато часу, відбулося чимало подій у житті та літературній діяльності цієї великої людини з маленького закарпатського села, яке назавжди вкарбоване в його серце і душу. Увага до материнської та батьківської оселі притаманна багатьом творам письменника, особливо у книзі «Моя любов, мої краяни».

– Юрію Васильовичу, в кожного з нас є цікаві й незабутні спогади та перекази дитинства. Поділіться своїми.

– Перше, що закарбувалось у пам’яті, – невеличке село Мокре у Турянській долині між Тур’я-Пасікою і Порошковим за трасою біля річки Тур’я. Малесеньке рідне село… Наша хата ще й тепер стоїть просто над потічком, неподалік Мокрянського потоку, що оперезаний колись конаристими вільхами та вербами. Там нині ліворуч – постамент Божої Матері, за яким височить ошатний храм на честь верховних апостолів Петра і Павла. Верболози ростуть, а вільхи – вже ні. Багато риби тоді було, не так, як сьогодні. Все життя мені не вистачає всього цього… Де б я не був.

Моя мати, Марія Юріївна, згадувала, що народився я під сонячними блакитними вежами о восьмій годині ранку (3 травня 1943 року) в невеличкій дерев’яній хатинці під солом’яною стріхою. Повитуха – баба Плавайкуля тицьнула мені церузу (олівець), що потрапив їй під очі (така була звичка: щось давати в рученя новонародженому). Але вона дала його не в праве, а в ліве. Тож потім помучилися батьки і я сам, поки відучили мене писати правою рукою. У житті я і понині пишу й п’ю правою, а тешу, ріжу і б’ю – лівою.

Нас було четверо дітей – три брати і одна сестра, і я був найстарший. Отож, товаришуючи зі старшими, завжди брав із собою «малечу»… Закінчив я місцеву початкову школу, а потім Тур’я-Пасіцьку семирічну та Тур’я-Реметівську середню школи. У рідному селі, а потім і в інших, мене вважали першим хлопцем, борцем і здатним на всякі витівки. У дев’ятому класі отримав третій розряд по вільній боротьбі. Потім були студії на філологічному факультеті тодішнього Ужгородського державного, що тепер має назву національного, університету. Згодом почав активну педагогічну та природоохоронну діяльність.

– Ви написали понад сорок книжок, тисячі цікавих статей, віршів, нарисів, фейлетонів. Цікаво дізнатись – коли відчули потяг до пера, коли саме зрозуміли, що хочете і будете писати?

– Я завжди був романтиком, мрійником. Мій батько був лісівником. Він завжди мене брав із собою у природу. По лісах із ним я сходив не одні зеленошаті хащі. Мабуть, тому, ліс – мій найближчий друг, якого мені не вистачає, як і того потічка з дитинства.

Із села пішов вчителювати у 1965 році. Закинула мене доля і в природничі науки. Я, так би мовити, мандрівний педагог у природі. Вчительська діяльність у мене завжди поєднувалася із природоохоронною. Працював в обласному Товаристві охорони природи. Потім – у державному екологічному управлінні. Відмінник охорони природи. Майже 20 років працював із широковідомим екологом, патріотом природи Карпат Василем Комендарем.

Саме в процесі спілкування з природою, напевне, й виник у мене потяг до пера… І в дитинстві любив я товаришувати, зазнавав тоді всіляких придибенцій, приємних і не дуже пригод. Пригадую одну з них. Якось наближався Великдень. То були 50-ті роки… Тоді був дуже великий дефіцит цукру. Заощадивши його на свято, мама підвісила у кошику аж під стелю. І от, коли мами не було вдома, я запросив друзів на «солодку гостину». Хочете цукор – прийдіть із тичкою. Хлопчики злетілися, як горобчики, з тичками, довго мучилися, аж поки кошик не впав на підлогу. Коцки розсипались, а я розщедрився: «Хлопці, беріть – скільки хочете!». А цукру було декілька кілограмів, бо мама довго збирала його на грудку та на паску, на різні солодощі. Я кажу своїм дружкам: «Беріть і в кишені із собою…» А вони нараз перелякано: «Ой, мама йде!!». Повтікали, а я залишився. Мама мене дуже любили, але як побачили порожній кошик, то заплакали… Потім узяли тичку, а я стрибнув у керт, скачу і плачу. А потім мене пригорнули, заплакали: «Та чом ти такой зробив, та як ми зараз будемо святкувати?» На те я зреагував першими своїми римованими рядками: «Мамко моя, мамко, чом ви мене били? Бодай би ви, мамко, довго жили!» Мені тоді було шість років… Мама потім довго сміялася, цілувала мене… І через роки мені, вже дорослому, згадувала цього віршика.

Потім я складав коломийки та інші свої шедеври у школі в Тур’я-Реметі, був редактором стінгазети. Там я написав, до речі, двоактівку – драматичну шкільну п’єску «Колектив допоміг», під керівництвом філолога Клавдії Трофимівни Давидчук. Про те, як один хлопчик погано вчився, а потім йому діти та вчителі почали дружно допомагати, і все у нього почало виходити на добре… Цю п’єску переписували і ставили на шкільних сценах у Сімері, Ракові, Туричках та інших селах. Згодом, коли вчився у 8-9 класах, почав дописувати в перечинську районну газету «Перемога». Якось написав вірш за мотивами Тараса Шевченка «Не та тепер Катерина» (сміється, авт.). Про Катерину, «що на панів колись робила, а тепер у колгоспі…», і ви уявляєте собі? Це надрукували! Потім непереливки ім було й були дуже обережні зі мною.

Але тоді я написав і першу свою дитячу замальовку «Палітра художника» – про заслуженого вчителя України, художника Антона Петера. А потім були райони, університети, перші книги… Паралельно я вчителював і працював у обласних громадських і державних організаціях охорони природи. І, до речі, після кожної поїздки у природу завжди народжувався нарис, фейлетон або вірш, замальовка. Якщо піднімете закарпатські газети тих років, то знайдете в них чимало публікацій, що потім увійшли в мою книгу «Не плюй, Грицю, у криницю» та «Журба над криницею», які удостоєні Всеукраїнської літературної премії імені Леоніда Глібова. Також багато виступав по радіо та по телебаченню.

– А як же ви, вчитель, потрапили у природоохоронну сферу?

– Я, до речі, був, як вважалося, непоганим учителем. Моя жінка – також учитель-філолог. Ми познайомилися й працювали разом у селі Сімерки на Перечинщині. Вона була така миловидна, що багатьом подобалась, але вийшла заміж за мене (посміхається – авт.). Родом вона з Великих Лазів, де ми зараз і живемо. Однак, коли переїхали в Ужгородський район, то не могли працевлаштуватися разом. Довелося освоювати новий фах. Так я потрапив, поряд із філологією, в обласне Товариство охорони природи. Мене з радістю взяв на роботу відомий професор, а згодом доктор біологічних наук і академік Василь Комендар. Йому подобалося, як я писав, як знаю зоологію і ботаніку, бо поринув туди, як то кажуть, із головою. З цим також пов’язана цікава історія. Один біолог – кандидат наук, дуже хотів на мою посаду відповідального секретаря, але його не взяли. Василь Комендар був тоді завідувачем кафедри біології Ужгородського державного університету. На одному із засідань кафедри цей науковець при мені докорив Василю Комендарю: «Як це філолог потрапив сюди?» Василь Іванович у відповідь, плескаючи його по плечу, сказав: «Бажаю вам, шановний, щоб ви так біологію знали, як оцей філолог». Той принишк і більше ніколи до цієї теми не повертався. Ми, до речі, тоді дуже багато зробили для охорони довкілля, багато різних каталогів пам’яток природи, книжок, фотоальбомів… Зокрема і для охорони реліктів та ендеміків, створення Карпатського державного заповідника, Долини нарцисів. Вели також передачу на телебаченні з редактором Галиною Бойко «Шовкова косиця». Проводили різноманітні рейди, і нас губителі природи дуже боялися.

Були випадки, коли доводилося захищати і освітян, викриваючи зловживання деяких чиновників. Наприклад, працював свого часу в районі один інспектор, який своєю поведінкою дуже нагадував вовка. Вони зі своїм родичем-учителем дуже цькували вчителів, зловживали владою, фактично робили, що хотіли… І я про це написав байки: «Вовк в освіті», «Вовк на п’єдесталі» та ін. А на додаток надрукував у газеті «Радянська освіта» літературний фейлетон, а редакція – ще й відповідну карикатуру. Реакція була майже миттєвою. Мене викликав на килим їхній побратим в обком партії (я був безпартійним, і дотепер, слава Богу, ні до якої партії не вступав). Так от, відповідальний той компартієць накинувся на мене ледь не з кулаками, показуючи газету: «Чому порочите честь радянського вчителя!? Кого ви тут маєте на увазі!?» «Якщо я такий – то себе, а якщо ви – то вас!» – гаркнув і я. Не знаю, чим би закінчився той поєдинок, якби в той час не зайшов у кабінет його начальник, котрий був мені знайомий. Розібравшись по суті, він сказав: «Ти Юркові, Іване, не клади до рота палець, бо відкусить!» На цьому конфлікт вичерпався, а я потім написав байку.

– А як ви це все поєднували із вихованням дітей?

– Писав ночами… А ранком не один раз важко було, бо всю ніч не спав. Але справді, коли пишеш, то час летить, і ти його не помічаєш. Здається тільки-но сів працювати, дивишся – вже ранок. А потім весь день важко. Та мені пощастило, бо мене дуже підтримували. Наприклад, першу мою книжку «Бита карта» благословив уже згадуваний Дмитро Білоус – лауреат Шевченківської премії. Він написав вступне слово. Потім рекомендації у Спілку письменників дали відомий сатирик Фелікс Кривін, літературознавець Василь Поп та Юрій Кругляк – гуморист, колишній завідуючий відділом журналу «Перець».

– Робота вчителем допомагала вам у творчості?

– Напевно, завдяки цьому я написав десять дитячих книжок: «Веснярики», «Наша киця трудівниця», «Усміхнена педагогіка», «Як Юрасик чесним став», «Хто і що це: загадочки в чотири рядочки» та ін. А щойно видав пісенник «Соловейкова сопілочка». За книжки про дітей і для дітей відзначений крайовою літературною премією імені Федора Потушняка.

До речі, у 80-90-ті роки виходила обласна газета «Репортер». І в ній друкувалася добірка «Каламбури Шипа Юри». Каламбурів таких написано дуже багато, і я тепер працюю над рукописом «Каламбури діда Юри». І там буде багато нових. Один із каламбурів: «Мудрі люди всі прості, роблять легке із важкого, все велике у житті починається з малого».

– Займаючи значні відповідальні посади в радянські часи, ви ніколи не були членом Комуністичної партії. Як вам це вдавалося?

– Мій батько був мудрою, доброю, побожною людиною… Коли я був ще молодим (але вже вчителював), якось він покликав мене на серйозну дорослу розмову. Каже: «Бачиш сину, такий світ, що якщо вступиш до партії, то буде тобі легше жити, будеш мати підтримку, а якщо ні, то буде навпаки – постійні палиці в чесних колесах». Потім трохи помовчав, а далі продовжив: «Але якщо зможеш, то не вступай до партії. Бо тільки тоді залишишся собою із чистою совістю. Надійся на Бога, і він тобі допоможе в усьому». Мені запала в душу ця розмова на все життя. Багато разів поставав переді мною цей вибір.

Як сьогодні, пам’ятаю: ще будучи молодим учителем у Сімерках, залишились ми із завучем – секретарем шкільної парторганізації І. Ш. удвох в учительській. А він мені тихенько дає рекомендацію на вступ до партії. Я кажу: «Ні!», а він: «Та чому, та як?» Я знову відмовляюсь, та він ще настирливіше силує. А я тоді щось був не в настрої, і коли він мене вчергове запитав: «Чому?», я й випалив: «Бо не хочу бути таким п’яницею, як ви!» Адже той, до слова, справді дуже пиячив. І став як вкопаний, недопалок ледь не з’їв, і ні слова більше. Я не хотів його образити, просто так вийшло. Потім довго себе картав, думав про наслідки. Однак ні я, ні той завуч потім цей випадок більше не згадували, ніби його й не було.

Вдруге (в Ужгороді) умовляли мене стати партійним, уже коли я працював у екології. Були довгі розмови із секретарем парткому О. В. Він аргументовано пояснював про всі переваги такого рішення, казав: «партії потрібні такі, як ви», а я відмовлявся. Врешті, втративши надію переконати мене, питає: «Точно вирішили?» Я твердо кажу: «Так». Тоді раптом він мене щиро обійняв, та й каже: «Юрію Васильовичу, мій батько був священником. А я ось, бачите, змушений все це робити… А ви молодець, тримайтесь!» Ми з ним тоді довірливо і щиро поговорили.

А ще колись було в Перечині, коли пропонував перший секретар райкому партії Михайло Заяць: «Ставайте директором школи. Вступайте до партії, нам потрібні такі помічники!» Прямо відмовляти такому великому партійному керівнику тоді було дуже небезпечно. То я почав якось вихилясом викручуватись, кажу: «Не маю рекомендації, ще замолодий…», а він по-панібратськи: «Я тобі сам напишу її!» Тоді я трохи розгубився, але далі впевнено кажу: «Вибачте, але ні!» Як це почув Михайло Васильович, схопився з місця та й гаркнув: «Я ще такого дурня не бачив! Щоб через хвилину тебе тут не було!» Я пішов і, чесно кажучи, трохи побоювався наслідків. Однак він після того випадку вигляду не подавав, що щось трапилося, завжди зі мною чемно вітався, був привітним та доброзичливим.

Як і казав батько, Бог мені завжди і в усьому допомагав і допомагає.

– І наостанок, що можете порадити сучасним молодим письменникам, які хочуть досягнути вершин у своїй творчості?

– Із подібним запитанням я, будучи ще молодим початківцем, звернувся до відомого вже тоді письменника Івана Чендея. І знаєте, що він мені відповів: «Треба мати багато олова в сідниці» (сміється – авт.). Його відповідь переадресовую і їм із побажаннями творчого натхнення в пошуках чистого золота правди з любов’ю до Бога, природи і людини.

Розмовляв Руслан ФАТУЛА