Сповідь справжньої мами…

У нас уже було двоє діток, Артем і Яна. Але мені знову захотілося відчути себе мамою маленького янголика. Захотілося не так, як раніше. Не народити, не виносити, а знайти свою дитину в дитячому будинку. Ми з чоловіком думали про це вже давно. Навіть коли я лежала в пологовому будинку вдруге, чоловік говорив, що коли наші старші дітки підростуть і підуть у школу, то візьмемо малюка з дитячого будинку.

Кілька років тому, не поспішаючи, ми стали збирати документи, і водночас я засіла за комп’ютер, переглянула безліч сайтів та коментарів у соцмережах з цієї теми. Голова йшла обертом. Боже, дітей море! І всі дуже гарні, і всі з такими очима, що хочеться взяти кожного! Чоловік тільки один раз підійшов до мене і, побачивши фото, сказав, що не можна обирати дітей, як у супермаркеті. Попросив обирати серцем, а не за фотографіями. Скоро в мене в голові все перемішалося, і я не бачила чіткого плану, як діяти далі. Але перед зимовими святами з’явилося відчуття, що вже знаю, де й коли шукати свою дитину. І чоловікові кажу: «Знаєш, чекає нас наш янголик у дитячому будинку. Уже зараз чекає, а не потім коли-небудь…»

Так я знайшла свою неймовірно красиву дівчинку на сайті одного з дитбудинків. Явно не таку, як хотіла спочатку. Але мою! Показала чоловікові – йому теж вона дуже сподобалася. Показала синові – нічого, каже, класна. Потім дочці – вона, не зводячи з неї погляду, сказала сакраментальну фразу: «Мамо, ти її до нас привези, мені інших сестричок не треба».

Не буду описувати всі бюрократичні моменти, це не має значення. Але коли ми зустрілися з нею в будинку дитини, я була в шоці. Бо фотографія, звичайно, гарна, але дівчинка як фотомодель у реальному житті. Однак моя маленька красуня стиснулася вся, згорбилася! І мала просто жахливий вигляд. Наші домашні діти зовсім інші.

Про себе я тихенько перевірила, чи моя це дитина: дивилася їй в очі, говорила з нею кілька годин, гладила її голову й руки, тримала її руки у своїх, і відчуття, що це моя дитина не проходило. Тоді подумала, як мені вже хочеться її забрати звідси далеко-далеко, одягнути красиво, на море відвезти і любити! Загалом, оскільки я любила її вже близько місяця (фото було у мене в комп’ютері на робочому столі), то пересилила себе і просто трималася, спокійно розмовляла, розпитувала в неї про все на світі й слухала її.

Важкий момент на початку спілкування тет-а-тет ми пережили, почавши розмовляти про тварин. Виявилося, що моя дівчинка, моя Сашенька, дуже їх любить, і я теж. Чоловік за той час знайшов готель, де ми зупинилися на три дні. І так щодня з ранку до вечора були разом з нею. Адміністрація будинку дитини з розумінням поставилася до такої ситуації. Ми разом ходили до логопеда, робили уроки, гуляли й розмовляли. Коли вже мали їхати додому, вона надіслала мені смс (я залишила їй свій старий телефон і навчила ним користуватися). Написала, що любить мене й дуже чекатиме. Ми розлучалися на тиждень, і я плакала так, ніби залишала тут свою рідну дитину. Як же це було боляче…

Наступного разу ми приїхали із сином та дочкою. Діти одразу подружилися і гралися весь день! Саша полюбила Яну й першого ж дня зізналася мені, що хоче поцілувати її в щічку, але соромиться (зараз цілуються, обнімаються всі троє). Сашенька почала називати нас з чоловіком мамою й татом, і день, коли вона вперше вимовила ці слова, став для нас таким же важливим, як і ті, коли наші кревні сказали їх уперше. Ми були схвильовані та зворушені до сліз.

Звичайно, виникали й труднощі. З навчанням, зі словниковим запасом, зі страхом гучних звуків. На морі Сашка боялася в перші дні всього: самого моря, хвиль, води в басейні, нової їжі. Але потім цілком освоїлася, навчилася плавати разом зі старшими дітьми, кожного вечора танцювала і навіть спробувала найбільшу гірку в аквапарку!

Тепер син опікується нею, допомагає у всьому, водить і забирає зі школи й загалом дуже пишається тим, що в нього є ще одна сестричка. Молодша трошки конкурує, але в цілому добре граються, вчаться одне в одного багато чого. Також Яна навчила Сашку… гратися в ляльки. У дитячому будинку вона уникала цього, там же треба говорити слово «мама», а це дуже сумно, коли її немає…

І знаєте, дитині все-таки зовсім небагато треба. Своє ліжечко, стіл, шафка, деякі речі – і свої батьки… та любов! Тому що в сучасних дитбудинках є і одяг, і їжа, і навчання хоч якесь, а ось любові й батьків не вистачає! Увесь той час, який я провела в будинку дитини, нас з дочкою оточували сумні й заздрісні личка інших діток. Вони навіть уголос просилися до мене! Обіцяли робити все-все, навіть підлогу мити… Але, на жаль, я не можу взяти їх усіх. Де ж ви, батьки? Стільки діток чекають на вас! Полюбіть їх, і вони обов’язково відповідять вам взаємністю! Їм там так погано без вас!

А про мою донечку більше нічого не говоритиму. Вона вже не з дитбудинку, це вже наша домашня пташка. Дивлячись на моїх діток, ніхто не скаже, що вона якась інакша. Вона схожа на нас, вона наша рідна!

Юрій КОПИНЕЦЬ