Краще гір тільки гори: туриста вік не зупиняє

В Ужгороді діє дуже дружне, цікаве та енергійне громадське природоохоронне об’єднання під назвою «Бокораш». Як мовиться, як корабель назвуть, так він і попливе. Так ось, бокораші впевнено підкорюють нові й нові вершини та води закарпатських річок. Однодумці складають графік подорожей на весь сезон і вирушають у незвідані простори нашої Срібної землі.

Але ми хочемо розповісти про одного з учасників постійних походів – Петра Миколайовича Назаренка. У липні цьому енергійному мужчині виповнилося 80 років. От хто би міг подумати про себе, що у вісімдесят років буде не телевізійні передачі переглядати чи капчури вив’язувати, а підкорювати вершини рідних гір! Народився тепер вже наш земляк у місті Золотоноша колишньої Полтавської (тепер Черкаської) області. Петро Миколайович під час розмови, згадуючи своє дитинство, трохи захоплюється спогадами…

Розповідає про місто Луганськ, де потім він жив з батьками, зустрівши перший рік війни, до кінця 1945 року. Після війни маму направили працювати в Дрогобич, куди, звісно, переїхала уся родина. Батько в той час іще був військовим. Та у листопаді 1946-го його демобілізували й направили в Ужгород. Родині довелося знову переїздити.

– Тут я вже пішов у школу, на той час вона вважалася елітною. Це, як ви здогадалися, теперішня російськомовна школа №3. Там навчалися діти партійних діячів міста, професури, посадовців, і я також. По закінченні школи вступив на фізико-математичний факультет університету.

Та через ціле життя Петро Миколайович проніс любов до гір, яку прищепила йому бабуся. Понині він із теплою посмішкою згадує про неї.

– Переїхавши сюди, ми відчували себе якоюсь мірою гостями. Бабуся була інтелігентною та освіченою людиною і вважала, що довколишню природу обов’язково потрібно знати. Нас було троє дітей: дві сестри і я – середній. Щовихідних ми вирушали у невеличкі походи лісовими околицями міста. Ліси району «Шахта» ми, здається, знали напам’ять. Та переломним став 1954 рік, коли батько придбав мені й старшій сестрі путівки за дуже цікавим маршрутом. Ми прямували зі Львова у Ясіня, потім – Рахів, Хуст, Мукачево, й кінець маршруту – Ужгород. Протягом двадцяти днів ми долали перепони від одного населеного пункту до наступного. Саме тоді, в Ясіня, я вперше пішов у справжній похід з ночівлею. Це була гора Близниця. То був серпень 1954 року. З тих пір я не рахував, скільки разів піднімався на цю вершину, та, повірте, багато. Й кожного разу вона інша й знаходить чим дивувати.

В університеті також зібралося коло однодумців, які підтримали ідею походів. Спочатку це були зовсім легкі, одноденні маршрути, через які ми звикали до навантажень свого тіла, звикали до плеча товариша, що, до речі, у походах є надзвичайно важливим. Потім планували довші маршрути. Ми захоплювалися подорожами краєм не лише у теплі пори року, але серед нас користувалися популярністю й зимові, лижні походи.

Коли навчання в університеті завершилося, я переніс своє хобі на більш професійний рівень і почав займатися спортивним туризмом. Цей вид спорту надзвичайно цікавий, але вимагає часу, підготовки та серйозного ставлення до себе. Пам’ятається мені один із цікавих зимових походів від станції «Бескид» через водороздільний хребет до Ясіня, що у Рахівському районі. Загалом, найцікавіші маршрути завжди чомусь пролягають у бік Рахівського району, і чомусь кінцевою зупинкою чи, принаймні, перевалочним пунктом завжди є смт Ясіня. Можливо, цьому сприяє особливе розташування селища, можливо, нерозгадана аура місцевості, а може, неймовірна гостинність місцевих мешканців… Тож цей похід мені запам’ятався донині. Також пам’ятаю цікавинку з нашого одного зимового походу, яку тепер навряд чи хтось повторить, – посміхається Петро Миколайович. Узимку 1961 року він та його колеги ходили у лижний похід Міжгірщиною. Довкола все було засніжене, але маршрут був надзвичайно складний через мокрий сніг. Під час тої зимової пригоди компанія молодих відчайдухів перетнула Синевирське озеро на своїх лижиках. Ветеран туризму хвалиться: «У мене дома навіть збереглася грамота з університету «За акивний розвиток туризму серед студентів».

– Мені поталанило побувати на всіх вершинах-двотисячниках й вищих. Причому підкорював їх не один раз. Колись ми з шовгором та його другом пройшли весь Чорногірський та Свидовецький хребет. Початок шляху був у Богдані Рахівського району, а завершили у Міжгір’ї, – розповідає спортсмен із досвідом. Він був і на Горганах, і на Памiрі, і на Кавказі, в Уральських горах та Альпах.

Одного разу у походах Петра Миколайовича взяла участь уся його родина. Це був проект під назвою «Тато, мама і я», де разом із досвідченим татом пішли й його діти, які не надто поділяють захоплення батька. Їхній шлях простягався через увесь Кавказький хребет: початок був у Тіберге, а завершили у Сухумі. «Це було доволі цікаво, особливо дітям, але й трохи складно, бо доводилося нести дітей», – знову вертається спогадами у минуле бувалий ходок. Потім несподівано перемикається на іншу тему і зовсім трохи, двома словами згадує про недавній похід за участю наймолодшого сина (з трьох) та його двох дітей на Говерлу. При цьому меншому онуку виповнилося лише 6 років, а старшому – вісім. Звісно, за такої кваліфікованої підтримки найвища точка України їм підкорилася.

Протягом стількох років бажання підніматися на вершини, підкорювати те, що ти вже раз підкорив, не минуло. Так до сьогодні Петро Миколайович Назаренко активно ходить у походи, піднімається знайомими, але водночас такими незнайомими стежками й є одним із активістів «Бокораша».

Софія ПЕКАРОВИЧ