Дві долі, народжені на Різдво, або Сила янгола-охоронця

Гороскопи, нумерологія й особисті прагнення говорять про вплив дати народження на життя людини. Увага звертається на число, місяць, символи року і навіть часу, в який народилася окремо взята особистість. Недарма часто, особливо це притаманно Закарпаттю, новонароджених називають іменами, які найближчими прописані в церковному календарі.

«Карпатський об’єктив» уже розповідав про народжених на Святий вечір та Різдво за католицьким обрядом. Також наші журналісти писали про тих, хто народився на Новий рік за юліанським календарем (1 січня). Сьогодні наша розповідь про народжених на Різдво 6 січня.

Побутує думка, що люди, які з’явилися на світ у великі свята, особливо талановиті, щасливі, удачливі. Чи так це, запитуємо в мами Євгена Ковальчука, пані Тетяни.

«Женічка народився з появою першої зірки на небі 6 січня. У 1990 році наша родина ще особливо не відзначала Різдво Христове, адже мама, бабуся Жені, була членом партії. Ті, хто жив у період Союзу, знають, що я маю на увазі», – пояснює пані Тетяна. Для мами хлопця дата народження сина була особливою ще й тому, що саме цього дня народилася й бабуся Євгена. «У нас у родині це стало подвійним, а потім, з уже відкритим святкуванням Різдва, потрійним святом», – згадує мама Жені. Тетяна виховувала сина сама, і хоча часи були важкими, він ріс дуже старанним, вихованим та чемним хлопцем. Міркує: «Думаю, день народження наклав на характер сина особливий відбиток. Він надзвичайно добрий, готовий прийти на допомогу в будь-який час. Із самого дитинства в Жені чимало друзів, у нас дома завжди було й є багато гостей».

Та в житті хлопця стався випадок, коли янгол-охоронець явно показав свою присутність біля нього. «Ми були в поході, – згадує пані Тетяна, – ходили на «Скалку». Ми взагалі любили гуляти, мандрувати. Уже повертаючись додому, ішли берегом річки, що пролягав під скелею. Вода була трохи вище щиколотки. Раптом Женя ступив у яму, яку не було видно. Там виявилося глибоко. Тоді йому було всього 11 років… Він почав тонути. Я жахливо налякалася! Не знала, що робити, почала кричати. Та несподівано з’явився молодий хлопчина, миттю кинувся рятувати Женю. Але ж перед тим нікого довкола не було! Не знаю, що сталося б і чим завершилася б ця пригода, як би не той рятівник. Я була настільки налякана й розгублена, що навіть не запитала його імені», – із жахом у голосі пригадує Тетяна Ковальчук.

Тепер Євген – дорослий, самостійний чоловік, у якого прекрасна родина. До слова, чарівну дружину Жені звати Ольга, саме так, як його бабусю. Мама Тетяна вважає, що це теж своєрідні особливості дати народження, адже всілякими способами хлопця оберігають усі ті, хто його любив і любить.

Та незважаючи на святковий день народження – 7 січня, в Олександри життя склалося не так безхмарно. Про це тепер, три десятки років потому, згадує жінка і все ще просить не вказувати її прізвища.

Народилася Сандра, як називають її рідні, 7 січня 1977 року в Маріуполі. Будучи маленькою дівчинкою, дуже любила свята, сонячний берег моря та дитячі розваги. Вона була наймолодшою з трьох сестер. Однак дитячі роки стали сумними з моменту смерті мами. Дівчинку виховували старші сестри. Та вони з часом створили власні родини, і з молодшою треба було щось вирішувати. Тож Сандру забрала старша сестра, яка, познайомившись із закарпатцем, вийшла за нього заміж і поселилася в Ужгороді. Олександра завершила навчання в 9-му класі на той час російськомовної ЗОШ № 11, а пізніше вступила до ПТУ. Минав час, але доля не була особливо прихильною до неї. Важкий характер та образа за дитинство без мами залишили глибокий шрам у серці й відбиток на стосунках між сестрами. Відчуваючи себе зайвою, дівчина вирішила повернутися в Маріуполь, у батьківський будинок. «Я була щаслива, що приїхала додому. Здавалося, тут усе зміниться, у мене буде нове, краще життя. Знайду собі роботу (бо не боюся її – ні важкості, ні кількості), вийду заміж, народжу дитину…» – думала дівчина. Оселившись у рідній хаті, завела господарство, обробляла клаптик землі. Зустріла майбутнього чоловіка Олександра. «Було смішно, – згадує, – коли хтось кликав: «Саша», а ми не знали, кому саме кричать. Усе складалося добре, поки я не звалила на себе всю роботу, а йому стало зручно і скучно. Тому, не перевтомлюючись, почав заглядати в чарку. Не допомагав мені і з доглядом за нашим сином. Так минав час, ситуація тільки погіршувалася. Одна з сестер намагалася «чесно поділити» будинок батьків, хоча мала свій, інша сестра допомагала чим могла. Урешті-решт я не витримала й для різноманіття та обдумування подальшого життя приїхала в Ужгород. Сину, який уперше побачив Закарпаття, усе дуже сподобалося, і ми вирішили переїхати сюди. Через тиждень, остаточно обміркувавши свої плани, ми поїхали додому владнати справи. Здавалося, усе налагоджується. Але саме в цей час оголосили «неоголошену»… Спочатку було дуже важко і страшно. Нас запрошували на Закарпаття друзі, щоб перечекати війну. Я не змогла, а потім уже не схотіла. Але, думаю, у мене ще все попереду, адже невідомі мені сили завжди допомагали знайти вихід навіть із найважчих ситуацій».

Чоловік Сандри пішов від неї, забравши сина. Не зміг жити з жінкою, що має проукраїнські погляди. А вона познайомилася з іншим, патріотом, який і тепер захищає цілісність держави на Сході. У них народилася донечка, і Олександра з маленькою разом чекають на татка.

Ось про такі дві кардинально різні долі ми дізналися напередодні Різдва. Наші герої, безперечно, відчули на собі захист янгола-охоронця та силу дня свого народження.

Софія ПЕКАРОВИЧ