Народний тамада з Хуста: «Весілля вдалося тоді, коли гості гуляють до білої днини»

Він знає про весілля майже все, починаючи від автентичних традицій та обрядів і закінчуючи новинками весільної індустрії. За 19 років тамадівської кар’єри хустянин Олександр Анишинець провів майже тисячу весіль у різних містах та селах Закарпаття, тому й отримав неофіційний статус «народного тамади». Фірмовий сміх, весела вдача та запальні танці вже давно стали візиткою Сан Санича (так його знають у народі, – авт.).

За фахом музикант і педагог, він, як ніхто інший, уміє створити незабутнє свято для молодої пари. Каже, окрім матеріальної винагороди, тамадування приносить колосальне задоволення та заряджає позитивом, хоча часом і самому потрібно віддати немалу дозу енергії, щоб весілля пройшло на всі сто. Адже жодне з них не подібне інше, інколи навіть іде наперекір сценарію, тож не обходиться й без курйозів.

Народний тамада із задатками великого спортсмена й музиканта

Його доля могла бути знаменитою та зірковою, як у друга й однокурсника Степана Гіги, народного артиста України, чи сповненою слави, як в одного з найкращих баяністів України. Але Олександр Анишинець, який виступав у концертних залах Москви, Києва та інших столиць колишніх республік СНД, назавжди поєднав свою долю саме з рідним містом.

Ще з юних літ він захоплювався спортом та грою на баяні. Був неодноразовим переможцем з легкої атлетики на змаганнях міського, районного, обласного та республіканського рівнів. А починаючи з 8-го класу, кілька років поспіль завойовував перші місця на обласних конкурсах юних баяністів. Перед Олександром постав вибір, з чим пов’язати долю: зі спортом чи музикою. І все ж таки перевагу взяло Ужгородське музичне училище, по закінченні якого працював у Закарпатській філармонії концертмейстером заслуженого Закарпатського народного хору під керівництвом народної артистки України Клари Балог та заслуженого артиста України Миколи Попенка. Неодноразово цьому славному колективу стоячи аплодували Москва, Алма-Ата, Кишинів, Тбілісі, Астрахань, Кошице та багато інших міст. А концертний зал «Україна» для учасників Закарпатського заслуженого хору взагалі став рідним. Гастролі, безперервні поїздки, життя артиста на колесах – здавалося, так буде завжди. Та ось несподіваний шаховий хід долі: Олександр зустрічає кохання свого життя – дружину Марту, і подружжя звиває сімейне гніздечко в м. Хусті. Так, з 1987 року й до цього часу працює викладачем відділу народних інструментів Хустської школи мистецтв, паралельно здобув вищу освіту в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника. Тривалий період є незмінним концертмейстером знаменитого ансамблю «Вогник», 20 років – одним із кращих виконавців басової партії церковного хору Святого Вознесіння. Очолює колоритний фольк-гурт «Хустяни», співпрацює із зразковим дитячим хореографічним колективом «Хустяночка», квартетом «Синьогори». Та ще більше людей, жителів не тільки Хустщини, а й інших районів, знають Олександра Анишинця як неповторного тамаду.

Уперше дебютував на весіллі в 14 років зі своїм вірним другом… баяном

У ті часи музика ще повністю була живою. І юний баяніст Сашко на прохання стрия-саксафоніста Михайла пішов на свою першу весільну працю як музикант. Це було стартом. Опісля старші музиканти із задоволенням брали юнака з собою на весілля в складі групи, позаяк Сашко з ходу грав усе те, що тоді слухалося. Пізніше він був уже в складі професійних колективів, де виконував роль клавішника, а за потреби грав на ударних інструментах. Не одне весілля відгуляв, та раптова смерть батька, яка стала глибокою раною в душі, змінила все. Не міг молодий чоловік співати – сум не давав. Однак через певний час йому запропонували провести одне весілля вже в ролі тамади, відмовити не міг, далі – друге, третє… І завжди його вірним другом був баян. До речі, згодом такими ж друзями стали інші музичні інструменти – фортепіано, духові, зокрема туба, ударна установка. Та незмінним весільним супутником усе-таки залишився баян, який допомагав пану Олександру навіть у форс-мажорних ситуаціях. Приміром, на кількох весіллях гасло світло, інколи й на півтора години, і тут віртуозне володіння інструментом робило свято ексклюзивним і неповторним… при свічках. Люди співали і навіть танцювали, поки не запалала лампочка Ілліча (ну чого варті сучасні технології без електроенергії???).

Весілля без… нареченої, або З весільної зали просто в пологовий

Було в практиці тамади й кілька ексклюзивних весіль. Приміром, одного разу довелося проводити святкування без… нареченої. Так сталося, що у вечір перед таїнством одруження наречений зловив кохану на зраді й сказав, що не прийде за нею і не поведе її до шлюбу. Гостину ж ображений юнак не відмінив, просто в день весілля не прийшов за молодою, а відразу попрямував до шатри й сам приймав гостей. Як-не-як люди запрошені, свині-телята порізані, гостина налажена – не пропадати ж добру! Вийшла така собі вечірка, де всі добре поїли, відпочили, за що заплатили конвертами.

А ще була така історія. Як і більшість старост, Олександр Анишинець перед весіллям зустрічається з молодятами, аби обговорити деякі нюанси. Приміром, цікавиться, де та як познайомилися, навіть коли день народження тещі. Це для того, аби відчути, що молодята хочуть, зрозуміти їхнє бачення ходу весілля, запропонувати своє, але заодно виконати і їхнє побажання, аби свято було бездоганним. Так ось, завдаток наречена давала з одним обранцем, а відгуляла весілля вже з іншим. Виявляється, за два тижні пара розійшлася, та підприємлива наречена не розгубилася – швидко знайшла заміну. До речі, подружжя дуже щасливе, має гарних діток і не шкодує про свій спонтанний вчинок і понині.

А було й таке, що над ранок гості додому, а наречена – у пологовий будинок. Це не жарт, а рідкісний випадок. Утім, зауважує Сан Санич, таких випадків небагато, усе-таки дається взнаки закарпатська ментальність і традиції.

На Хустщині шанують традиції: у Велятині розбирають боту, а в Драгові – когута

За словами пана Олександра, весілля – це унікальний обряд, який прийшов до нас з далекого минулого. Він відображає величезний потенціал народу, його менталітет і пріоритети. Звичайно, з часом бенкети осучаснюються, місцями стають «кавеенними», шоу-програмами, але весільні традиції не втрачають своєї актуальності й сьогодні. Особливо шанують традиції в селах. Так, приміром, у Велятині Хустського району є цікавий звичай розбирати боту, яка символізує перехід молодих від холостяцького життя до спільного сімейного. Перед весіллям на вінкоплетах боту (палицю, інколи топорище) обплітають барвінком, кольоровими стрічками, квітами у супроводі спеціальних обрядових пісень, а під кінець весілля її розплітають. У деяких селах Хустщини ходять із кураговом. У Драгові ж є так звана «молодиччина вечеря»: після зняття фати молода господиня пригощає гостей когутом, якого по частинах розбирає старший дружба, попередньо добре вимивши руки горілкою.

До речі, у Хусті й Тячеві дуже люблять, коли за нареченою староста йде із троїстими музиками. Навіть танець молодої всюди називають по-різному: у Вишкові – «меньоссонь», у Драгові – «молодиччин», а ще бувають «золотий», «продажний», «шоровий» (від того, що всі за шором танцюють). Та завжди однаковою є завершальна фраза тамади Анишинця, яку він промовляє, вручаючи гроші нареченій: «Це перші, чесно зароблені гроші молодої» (мається на увазі в статусі нареченої, – авт.). Каже, особливо полюбляють закарпатські звичаї жителі Східної України, а також іноземці. Має неабиякий досвід у проведенні іноземних весіль: македоно-, турецько-, німецько-, чесько- та угорсько-українських. Українську сторону здебільшого представляють наречені.

Тамадівство – це не просто заробіток, а стан душі

Для Олександра Анишинця тамадівство – це не просто заробіток, а стан душі й велике бажання зробити щасливими двох молодих людей не лише одного вечора, а на все життя. Тому, будучи справді дуже творчою людиною, він постійно цікавиться різними новинками проведення весіль, конкурсами, і сам є автором багатьох ексклюзивних весільних ритуалів: запалення сімейного вогника у власній інтерпретації, першого «Гірко», яке пов’язане з терміновим повідомленням в Інтернеті, дякування як своєрідна завершальна нота святкування. Але, зауважує, що кожне весілля – це результат чималої підготовки до нього, вивчення історії молодят, їхніх уподобань, бажань, підбір притч, легенд, усмішок, жартів, а також це вміння співпрацювати з усією робочою групою (фото- та відеооператорами, музикантами, працівниками кухні), спілкуватися з гостями. Якщо весілля вожене, то тамада йде зранку і, дотримуючись традицій населеного пункту, супроводжує наречених аж до наступного ранку. Найбільшу насолоду, зізнається Сан Санич, отримує, коли бачить радість в очах гостей, чує весільний спів і запальні танці. А загалом, каже народний тамада з Хуста, весілля тоді вдалося, коли гості гуляють до білої днини.

Богдана КЛЕКНЕР