«Всюди добре, а дома найліпше», або іспанські заробітки звичайного закарпатця

Історія Павла Келемена схожа на мільйон таких же історій його земляків. Типовий представник покоління, що народилося в 60-х – на початку 70-х років минулого століття. На їхнє життя припав час, коли навколо відбувалися колосальні зміни – розпався СРСР, усе почало розвалюватися на очах. Люди були змушені самі викручуватися, вилазити зі шкіри, щоб зводити кінці з кінцями.

Батько Павла, Павло Келемен (старший), зорієнтувався досить швидко і через знайомих в Угорщині знайшов роботу в Іспанії, у місті Барселона. За його словами, спочатку було дуже важко: нова країна, далеко від сім’ї та родини, незнання мови, фактична безправність перед роботодавцем ускладнювали й без того нелегку ситуацію. Але відступати він не міг, адже вдома залишилися жінка і троє дітей, яких треба було ставити на ноги. А час та постійна робота на будівництві поступово притупили емоції. Додому чоловік навідувався двічі на рік – на новорічні свята та влітку, зазвичай у кінці червня, на два-три тижні. Старший син Павло дуже швидко подорослішав і в дечому замінив батька – допомагав мамі по господарству, виконував усю важку чоловічу роботу і в будинку, і на городі. Закінчивши школу, вступив до технікуму, щоб отримати професію, але не протримався там і рік – багато пропускав через різні причини і був виключений.

Згодом улаштувався на роботу на продуктовий склад. Та через рік і цю роботу покинув, бо був призваний до армії. А коли повернувся, захотів знову йти на склад, але про нього вже давно забули.

Проте довго байдикувати не довелося, перед новорічними святами батько приїхав. Вирішили всі разом, що треба спробувати і меншому Павлу Келемену іспанського «хліба». Документи отримали досить швидко: коли є валюта і знайомі, що теж їздять на заробітки й знають потрібних людей, то все робиться оперативно.

Зібралися після свят і вирушили. На роботу пішов уже на четвертий день по приїзді разом із батьком, який замовив слово за сина. Працювали 6 днів на тиждень мінімум по 10–12 годин на добу.

«Втягнувся я досить швидко, вже за півроку добре розумів іспанську, а через рік говорив. Потрохи навчився різної роботи по будівництву і з часом отримував більшу зарплату, бо все виконував швидко та якісно. Одного разу керівник фірми, де ми з батьком працювали, запитав у нас, чи не знаємо нормальних майстрів, що не будуть зловживати алкоголем і добре працюватимуть на новому великому об’єкті. Ми попросили час, щоб зателефонувати додому. Порадилися ввечері з батьком і за два тижні назбирали майже 10 хороших майстрів», – розповідає Павло.

Про умови роботи й оплату праці вже домовлявся Павло-молодший сам із керівником будівельної фірми, а потім говорив про це із бажаючими приїхати. За місяць зібралися всі, хто зголосився. А Павло став старшим майстром, через нього проходила інформація про роботу й розрахунок із людьми. Так, маючи майже 25, уже відповідав за багатьох людей, які повірили йому і приїхали.

Через півроку всі на свята навідалися додому. А коли поверталися, то із ними поїхали кілька жінок із сусідніх сіл. Між ними була й одна дівчина, яка з батьками теж зібралася на заробітки. Так Павло і познайомився з майбутньою дружиною Ларисою. Чоловік згадує, що вони проговорили майже всю ніч, а через тиждень вже були закоханою парою. Правда, Лариса разом із батьками жила в місті Жерона, а це 100 км від Барселони, але відстань, навпаки, додавала почуттів. Трохи більше ніж за рік вони одружилися. Як такого весілля не було, у Барселоні священик повінчав їх, і молодята разом із батьками та друзями гарно погуляли в ресторані. Уже потім удома просто розписалися в РАЦСі. Спочатку думали трохи залишитися на Закарпатті, але Павло скоро залишив цю думку, бо завжди було кілька бажаючих через нього домовитися про роботу. Лариса в цьому підтримала чоловіка, і вони поїхали знову.

Тепер, згадуючи ті часи, Павло каже, що доля так визначила йому. Він намагався встигати все. Інколи брався за таке, що інші й думати не хотіли. Але був змушений, бо вже мав власну сім’ю. Пропрацювавши в Іспанії кілька років, так і не зміг нормально прижитися, адаптуватися до тамтешнього ритму та стилю життя. Завжди порівнював, і завжди вдома було краще, ніж там. Коли думали з дружиною про власне гніздечко, то обоє розглядали тільки рідні землі.

Коли почали планувати власний будинок, боялися, чи потягнуть усе, але, як виявилося, потягнули, і навіть швидше, ніж передбачали. За три роки все було готово і вже приїжджали до себе, а далі йшли до батьків у гості. Лариса подарувала чоловікові двох чарівних донечок, але Павло наполягав на продовженні роду, і третім дійсно народився хлопчик, якого без варіантів назвали Павлом (пан Павло щиро посміхнувся). Зараз діти вже позакінчували школу, двоє менших навчаються в університеті. Найстарша Лариса після закінчення медучилища вийшла заміж і вже подарувала батькам онука, молодша Тетяна не поспішає створювати сім’ю – хоче кар’єру будувати. А син тільки-но вступив і має грандіозні плани.

Павло після багаторічних заробітків відкрив кілька магазинів. Жінка веде сімейний бізнес, а він ще їздить на заробітки, але вже працює набагато легше і зазвичай бере великі об’єкти, сам набирає вдома людей, домовляється про зарплату для земляків. Завжди, коли збирається їхати, обов’язково старим друзям-іспанцям везе в подарунок домашнього вина й пікницю – іспанські дони (пани) люблять закарпатське вино із файною копченою ковбаскою по-домашньому.

Історії заробітчан нашого часу бувають різними, але є й із хорошим закінченням, як-от у Павла Келемена. На завершення нашої розмови він сказав досить банальну фразу: «Всюди добре, а вдома найліпше». І з його уст вона прозвучала як життєве кредо.

Вікторія КОПИНЕЦЬ