Старожилка Закарпаття: «Іду на базар, аби бути між людьми»

28 лютого. Останній день зими. Ужгород. Площа Корятовича. Пішохідна частина перед Зеленим ринком на диво вільна. «Кінець вуличній торгівлі», – зраділа я.

Та радість була передчасною – продавці вуличної торгівлі перейшли на другий бік. Уздовж тротуару – жвава торгівля. Тут було і молоко, і вино, і картопля, і овочі, квасоля, гриби, букети весняних котиків, чорнослив – хто чим багатий, тим і радий, точніше, тягне на ринок, аби заробити копійку. Жінки розклали свій крам прямо на голу землю, дехто постелив газету, поставив картонку чи картонний ящик.

Мою увагу привернула тендітна жінка похилого віку в теплій хустці та довгому плащі. Одяг та взуття на ній – темних кольорів. Продавала вовняні штримфлі (для не закарпатців поясню: штримфлі – шкарпетки). На малому картонному ящику, перевернутому догори дном, лежали три пари, поруч них – квасоля у целофанових пакетах. З цікавості запитала ціну штримфиль.

– 45. Сама в’язала, – відповіла старенька.

Така низька ціна мене здивувала, адже пару в’язаних шкарпеток продають у ятках та магазинах щонайменше по 80 грн., парадні ще дорожчі – 100-150 грн. Маю дві пари – одну купила на початку зими, другу сестра зв’язала і подарувала на День народження. Люблю і хосную ці речі гардеробу. Була б купила, але надворі вже весна. А так хотілося бодай якось допомогти рукодільниці. Запропонувала їй розказати про себе та свої вироби, а я в свою чергу пообіцяла написати матеріал і поширити в мережі з надією, що хтось забажає придбати корисну річ за невелику ціну.

Знайомтесь. Олена Росада, проживає у Кам’яницькій Гуті Ужгородського району. Народилася у Колочаві на Міжгірщині. Має 83 роки. В’яже різні речі гардеробу з 14 років, раніше пряла, ткала. Працювала у колгоспі, техпрацівником у школі. Отримує 1400 грн. пенсії. Каже, що на продукти їй вистачає, їсть мало, готує прості страви. В’яже не заради грошей, а аби день швидко минув. На ринок іде, щоб бути серед людей.

– Обоє дітей – син та донька живуть в Ужгороді. Мій чоловік помер 15 років тому, лишиламся сама. Хижу замкла, пустувала більше 10 років. Я живу в літній кухні. Два роки тому онук із жонов та дітинов приїхав у Гуту. Вони живуть у хижі, мають кури, пульки, свині, пару зайців. Обоє роблять у вароши, маленькій 2 роки і 4 місяці, возять її у садок. Як нікого ниє дома, то мені такий динь довгий, що лиш і позираву на годинку, коли вже вечір. Ляжу спати і ледве рана дочекаюся. Оби ми динь скорше пішов, то в’яжу. Один носок можу зв’язати за динь, пряжу купуву. Вчора продала дві пари, а днись ще нич (на час нашої розмови на годиннику було 13.10). Базар – то таке, можеш щось продати, а можеш і ні – що принесеш, з тим і підеш. Іду сюди, бо легше мені серед людей. Дивлюся, що продають, що купують більше, слухаю, про що говорять. Одна жінка замовила мені зв’язати носки її чоловіку, договорилисьмеся на п’ятницю. Рано приїхала з онуком на машині, повертатимуся автобусом, бо онук буде їхати пізно, – розповіла по своє життя Олена Росада.

Хто хоче придбати вовняні носки про запас за невисокою ціною, дивіться фото і шукайте цю жінку серед продавців вуличної торгівлі на Корятовича.

Тетяна Грицищук, фото автора