Мукачівка «розводить» собак різних порід… із хутра

Наші майстрині постійно доводять: талант не має меж, а любов до справи здатна народжувати справжні дива. У кожному місті є люди, які наполегливо і з особливим запалом творять прекрасне. Саме такі історії мотивують багатьох і підтверджують, що неможливого немає.

Мукачівка Оксана Поп – одна з тих, хто перетворив власний біль, любов до тварин і творчу жилку на незвичайне хобі. Вона шиє собак із хутра. Реалістичних, зворушливих, з характером у кожному погляді. Її песики виглядають так, ніби ось-ось поворухнуть вушком або вильнуть хвостом. Але при цьому жодне живе створіння не страждає – для своїх робіт майстриня використовує виключно штучні матеріали.

Її «розплідник» – це не клітки й вольєри, а робочий стіл, котушки ниток, шматочки хутра й десятки дрібних інструментів. А кожен новий «песик» – це окрема історія, прожита від першого стібка до останнього штриха.

Тож як майстриня навчилися створювати таких милих тваринок своїми руками? Стільки потрібно часу, аби пошити собачку? Чому свої вироби мукачівка вважає іграшками для дорослих? Що її надихає? Про це та інше вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Коли творчість стає порятунком

Любов до собак у Оксани – з дитинства. Вона каже, що не уявляє життя без чотирилапих друзів. Колись у її домі з’явився мопс Нікі – маленький, кумедний і безмежно відданий. Саме він став особливим. Другом, антистресом, членом родини.

Коли Нікі не стало, біль був таким сильним, що словами його не передати. Саме тоді, у період втрати, жінка вперше спробувала пошити іграшкового песика. Не як бізнес-проєкт і не як дизайнерський експеримент – радше як спробу зберегти теплі спогади.

«Хотілося, щоб він залишився поруч хоча б у такій формі. Навіть не він сам, а принаймні його копія, – розповідає «Карпатському об’єктиву» майстриня. – Так народилася перша м’яка іграшка. Потім – друга. Згодом з’явилися коргі, болонки, мопси, вівчарки, французькі бульдоги та ще десятки порід. Кожна – зі своїм характером, поставою, виразом мордочки. Я просто знала, що є умілиці, які шиють тваринок. Дивилася їхні онлайн-уроки і експериментувала. Вони показували викрійки і тонкощі роботи. Але майстер-класів не купувала, користувалася інформацією, яка є у вільному доступі».

Сьогодні у реальному житті Оксани – три собаки: коргі Віллі, болонка Бакс і німецька вівчарка Фріц. А ще котик Байрон, якого вона назвала на честь улюбленого письменника. У творчості ж – цілий світ плюшевих улюбленців, які роз’їжджаються по різних країнах.

До речі, від натурального хутра та шкіри жінка відмовилася принципово ще понад 15 років тому. Каже, що навіть у побуті намагається не використовувати речі з матеріалів тваринного походження.

«Я не можу створювати красу ціною чиїхось страждань, – пояснює вона. – Для мене це важливо. За фахом я – вчителька зарубіжної літератури. Колись викладала, жила шкільними дзвінками й творами світових класиків. Але життя внесло свої корективи. Сина довелося доглядати вдома – у хлопчика ДЦП. Робота в школі стала неможливою. Саме рукоділля допомогло не зламатися. Те, що починалося як спроба відволіктися й знайти внутрішню опору, поступово переросло у справу, якій я присвятила вже 12 років. Спершу шила зовсім інші речі. Пробувала різні техніки, експериментувала з матеріалами. Але саме іграшкові тварини стали тією нішею, де я змогла поєднати все: любов до собак, художнє бачення та уважність до деталей».

Сьогодні роботи умілиці купують переважно іноземці. Український ринок для таких авторських іграшок поки невеликий, клієнти є не надто платоспроможними, а от за кордоном попит стабільний. Людей приваблює не просто миле обличчя песика, а душа, вкладена в кожен виріб.

«Свої творіння я називаю «іграшками для дорослих». Це не ті речі, які купують дитині й забувають десь у кутку. Мої песики – дизайнерські, вони для колекціонерів, для поціновувачів ручної роботи, для тих, хто хоче мати поруч символ тепла й пам’яті. Кожна іграшка створюється вручну – від викрійки до останнього стібка. Жодного масового виробництва. Один пес може «народжуватися» кілька днів або навіть тижнів. Усе залежить від складності породи, розміру та деталей, – запевняє закарпатка. – Це дуже медитативний процес. Ти ніби розмовляєш із матеріалом, поступово надаєш йому форму, характер. І в якийсь момент ловиш себе на думці, що ця іграшка вже має власну історію. Саме в цьому – головна магія роботи».

«Кожен песик має свій характер»

Коли дивишся на готові роботи Оксани Поп, важко повірити, що перед тобою не справжня тваринка, а іграшка. У кожного песика – свій погляд, посадка голови, навіть настрій. Деякі здаються серйозними, інші – кумедними, треті ніби трохи сором’язливі.

Майстриня усміхається:

«Я ніколи не роблю однакових собак. Навіть якщо це одна порода – вони все одно різні. Бо я не копіюю. Я створюю образ».

Процес народження одного хвостатого улюбленця складний і багатоступеневий. Спершу – ідея. Потім підбір матеріалів: штучне хутро, наповнювач, очі, дрібні декоративні елементи. Далі – викрійка, ручне шиття, формування мордочки, лапок, корпусу. Найвідповідальніший момент – очі.

«Оченята – це душа песика, – запевняє Оксана. – Якщо неправильно поставиш погляд, усе може зіпсуватися. Я можу кілька разів переробляти, поки не відчую: от тепер він «ожив». Над однією тваринкою можу працювати і місяць. Буває, що відкладаю роботу, якщо немає внутрішнього контакту з образом. Не можу шити механічно. Якщо немає настрою, краще зробити паузу. Бо тоді й результат буде холодний. Крім собачок, останнім часом почала шити ще й котиків. Зрозуміла, що вони не менш милі і затребувані».

Дехто, як стверджує мукачівка, замовляє іграшку на згадку про померлого домашнього улюбленця. Для неї такі замовлення – особливо емоційні.

«Я дуже обережно до цього ставлюся. Розумію, що для людини це не просто покупка. Це – пам’ять. Тому завжди прошу декілька фото, відео, розпитую про характер собачки. Мені важливо передати не тільки зовнішність, але й настрій. Загалом натхнення черпаю у тваринках, у породах, у власних улюбленцях, у природі, у дрібницях повсякденного життя. Інколи достатньо побачити, як Фріц лягає біля дверей або як Віллі смішно перекошує голову – і вже з’являється нова ідея», – переконує жінка.

Та попри творчі успіхи, життя закарпатки далеко не легке. Основний час займає догляд за сином. Робота над іграшками відбувається у короткі проміжки між побутовими справами, лікуванням, домашніми клопотами.

«Буває дуже важко, – зізнається Оксана Поп. – Але творчість мене тримає. Вона не дає опустити руки. Коли шиєш, ніби перемикаєшся на іншу хвилю. Вдячна за підтримку і чоловікові та своїй мамі. Вони завжди поруч і підбадьорюють. А от у роботі ніколи не женуся за кількістю. Для мене важлива якість. Я не хочу перетворювати справу для душі на конвеєр. Мені важливо залишатися в контакті з кожним виробом.

Оксана не любить гучних слів про успіх. Каже просто:

«Я роблю те, що люблю. І якщо мої песики роблять когось трохи щасливішим – значить, усе недарма».

Марина АЛДОН