Історія життя закарпатки яка працювала покоївкою в Німеччині
13:00 27.01

Історія життя закарпатки яка працювала покоївкою в Німеччині

Цікаве 227

Історія Анни Бауер і схожа на тисячі інших заробітчанських історій, і унікальна по-своєму. Колись вона покинула рідний дім і поїхала в пошуках кращої долі. І, як багато її земляків-закарпатців, зуміла знайти себе і, більше того, свою долю. Ось її історія.

«Можливо, моя скромна історія буде корисною для всіх тих, хто шукає роботу в Німеччині. Уперше я поїхала працювати в цю країну 14 років тому. У свої 23 я, амбіційна випускниця університету, так і не змогла знайти нормальну роботу з менш-більш хорошою платнею. Не допоміг ні диплом економіста, ні знання англійської та німецької мов. Спочатку сиділа вдома у ступорі, плакала від розчарування, думала і зважилася поїхати в пошуках чогось кращого.

Про підготовку до поїздки, збір документів та сумки не буду згадувати – це дрібниці порівняно з тим, що чекало на мене далі. Усе почалося з передмістя Штутгарта, де я влаштувалася доглядати за рослинами в теплицях. Мої руки були такі ж чорні, як і земля, яку я копала кожного дня. Але був і плюс такої роботи – могла не фарбуватися щодня, а голову мити тільки на вихідних. Це, звичайно, жарт, але тоді я так не думала.

Мій робочий день тривав 9 годин, включаючи обідню перерву і 15-хвилинні паузи. Було важко: спека під 40 градусів, задуха і самотність – майже весь час ти проводиш, копаючись у землі. Усюди камери спостереження і практично жодної живої душі за весь день (одна людина працювала в одній теплиці).

Протягом робочого тижня я мала два вихідні, у разі потреби можна було просити додаткові, і роботодавець без проблем відпускав. Деякі мої знайомі не брали вихідних по 3–4 місяці поспіль – хотіли привезти більше грошей додому.

Через рік із хвостиком я не витримала самотності і влаштувалася на роботу в одну з кав’ярень у самому центрі Штудгарта. Приймала замовлення, варила каву і чай, розливала пиво, пекла булки й тістечка, а в кінці робочого дня все прибирала. Працювала по 8–10 годин, залежно від зміни. Вихідний був завжди в понеділок. Максимум я мала три вихідні поспіль з умовою, що наступного тижня повністю відпрацюю.

Умови проживання були хороші – гарна кімната з окремою ванною та туалетом, спільна кухня, але я майже ніколи не їла вдома, бо не мала часу готувати. Житло було теплим, чистим і досить комфортним.

У кафе завжди є чудова можливість щось перехопити і зменшити витрати на їжу. Нам дозволяли з’їсти криво відрізаний шматок пирога, випити помилково зварену чашку кави або чаю, забрати додому продукти, у яких скоро закінчиться термін придатності (німці їх списують і вносять в окремий журнал).

Моя «готельна історія» розпочалася неочікувано і спочатку була безкорисною. Майже 10 років тому я просто допомагала своїм друзям – власникам готелю – і грошей за цю роботу не отримувала. Вони відкрили новий заклад, але не змогли швидко набрати команду працівників. Тому попросили кількох своїх друзів і знайомих про допомогу. Я відгукнулася й за кілька тижнів залишилася на постійно.

Готель був невеликий – усього 20 номерів. Гості надовго тут не затримувалися – багато хто з них були транзитниками, які мали десь провести ніч між рейсами, адже аеропорт знаходився звідтіля за 10 хвилин їзди. Близькість виставкового центру так само сприяла притоку постояльців – під час виставок готель був завжди повністю заброньований.

Господиня закладу уважно стежила за чистотою постільної білизни – якщо з’являлися плями, які не можна було відіпрати, на білизну чекав смітник. Загалом зразок для наслідування я мала чудовий – залишалося виправдати надану мені довіру.

До моїх обов’язків входило прибирання номерів. Спочатку завжди наводила лад у ванній. Потім преходила до самої кімнати, де було стільки всього: ліжко (яке треба перестелити), столик, стілець, дзеркало, шафа, телевізор, вікно з підвіконням, торшер, тумбочки (в них іноді забували їжу, яка специфічно пахла, кришилася, пліснявіла). І, звичайно, відро для сміття, повне обгорток від шоколадних батончиків, пакетів від чипсів і багажних наклейок авіакомпаній. До речі, я завжди їх розглядала – було цікаво, звідки прилетів гість.

Найскладнішою роботою виявилося перестеляння ліжок за всіма канонами. Простирадло мало бути ідеально гладким, без жодної складочки. Подушки повинні стояти квадратиком, ні в якому разі не поглядати в бік. Ковдри складалися в ногах чітким прямокутником, а зверху клалися рушники. Знали б ви, як багато сил забирає перестеляння ліжок! І як багато часу! Щоб домогтися бажаного результату, я повзала навколо ліжка, розгладжуючи кожну нещасну складку по 10–15 хвилин.

Гості до нас приїжджали різні. Хоча готелю скаржитися на постояльців було практично ні за що – найчастіше тут зупинялися європейці, після яких кімнати здавалися ще чистішими, ніж до них. Однак цікаві епізоди траплялися.

Наприклад, в одному з номерів двері ванної кімнати були повністю заляпані фарбою для волосся якогось дивного кольору. Це ж як так потрібно було розвернутися? А ще одного разу при мені інтелігентного вигляду гість украв з номера рушник. Господарі не стали зв’язуватися з ним, хоча штраф за крадіжку могли легко списати з його кредитки, дані якої при бронюванні залишаються в готелі. Пробачили, сміючись. Сказали, що буває і гірше.

Я боялася всіх цих історій з кіно про жахливий бруд і непотрібні речі, які залишаються в кімнатах після виселення. Але нічого такого не траплялося. Зазвичай ліжка були акуратно заправлені, рушники складені в одному місці, сміття зібране у відрі. Гості начебто спеціально робили все, щоб зменшити мені кількість роботи.

А робота ця, до речі, непроста. Шкіра на руках грубіє і стає не такою ніжною, нігті від постійного заштовхування простирадла під матрац ламаються, голова часто паморочиться від хімічних запахів мийних засобів, від постійних навантажень болить спина. У середньому на кожну кімнату дається 20 хвилин. Уявіть собі – 20 хвилин на все! Спочатку важко, але згодом втягуєшся і все робиш, як робот, – на автоматі.

Але саме в готелі я познайомилася зі своїм чоловіком – Вальтером. Він приїхав по роботі на кілька днів із Мюнхена й поселився саме в нашому готелі. Ми познайомилися, випили каву, цілий вечір говорили і сміялися. А далі закрутилося… Почали зустрічатися, а через три роки він мені освідчився.

Весілля було маленьке – тільки батьки, моя сестра з чоловіком і дітьми та найближчі друзі. Позаминулого року я нарешті отримала громадянство. А минулого – завершила навчання у сфері готельного менеджменту. І тепер ми плануємо відкрити свій власний невеликий готель… уже цього року».

Записав Юрій КОПИНЕЦЬ

 

Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне