Історія життя закарпатки яка працювала покоївкою в Німеччині
13:00 27.012020

Історія життя закарпатки яка працювала покоївкою в Німеччині

Цікаве 918

Історія Анни Бауер і схожа на тисячі інших заробітчанських історій, і унікальна по-своєму. Колись вона покинула рідний дім і поїхала в пошуках кращої долі. І, як багато її земляків-закарпатців, зуміла знайти себе і, більше того, свою долю. Ось її історія.

«Можливо, моя скромна історія буде корисною для всіх тих, хто шукає роботу в Німеччині. Уперше я поїхала працювати в цю країну 14 років тому. У свої 23 я, амбіційна випускниця університету, так і не змогла знайти нормальну роботу з менш-більш хорошою платнею. Не допоміг ні диплом економіста, ні знання англійської та німецької мов. Спочатку сиділа вдома у ступорі, плакала від розчарування, думала і зважилася поїхати в пошуках чогось кращого.

Про підготовку до поїздки, збір документів та сумки не буду згадувати – це дрібниці порівняно з тим, що чекало на мене далі. Усе почалося з передмістя Штутгарта, де я влаштувалася доглядати за рослинами в теплицях. Мої руки були такі ж чорні, як і земля, яку я копала кожного дня. Але був і плюс такої роботи – могла не фарбуватися щодня, а голову мити тільки на вихідних. Це, звичайно, жарт, але тоді я так не думала.

Мій робочий день тривав 9 годин, включаючи обідню перерву і 15-хвилинні паузи. Було важко: спека під 40 градусів, задуха і самотність – майже весь час ти проводиш, копаючись у землі. Усюди камери спостереження і практично жодної живої душі за весь день (одна людина працювала в одній теплиці).

Протягом робочого тижня я мала два вихідні, у разі потреби можна було просити додаткові, і роботодавець без проблем відпускав. Деякі мої знайомі не брали вихідних по 3–4 місяці поспіль – хотіли привезти більше грошей додому.

Через рік із хвостиком я не витримала самотності і влаштувалася на роботу в одну з кав’ярень у самому центрі Штудгарта. Приймала замовлення, варила каву і чай, розливала пиво, пекла булки й тістечка, а в кінці робочого дня все прибирала. Працювала по 8–10 годин, залежно від зміни. Вихідний був завжди в понеділок. Максимум я мала три вихідні поспіль з умовою, що наступного тижня повністю відпрацюю.

Умови проживання були хороші – гарна кімната з окремою ванною та туалетом, спільна кухня, але я майже ніколи не їла вдома, бо не мала часу готувати. Житло було теплим, чистим і досить комфортним.

У кафе завжди є чудова можливість щось перехопити і зменшити витрати на їжу. Нам дозволяли з’їсти криво відрізаний шматок пирога, випити помилково зварену чашку кави або чаю, забрати додому продукти, у яких скоро закінчиться термін придатності (німці їх списують і вносять в окремий журнал).

Моя «готельна історія» розпочалася неочікувано і спочатку була безкорисною. Майже 10 років тому я просто допомагала своїм друзям – власникам готелю – і грошей за цю роботу не отримувала. Вони відкрили новий заклад, але не змогли швидко набрати команду працівників. Тому попросили кількох своїх друзів і знайомих про допомогу. Я відгукнулася й за кілька тижнів залишилася на постійно.

Готель був невеликий – усього 20 номерів. Гості надовго тут не затримувалися – багато хто з них були транзитниками, які мали десь провести ніч між рейсами, адже аеропорт знаходився звідтіля за 10 хвилин їзди. Близькість виставкового центру так само сприяла притоку постояльців – під час виставок готель був завжди повністю заброньований.

Господиня закладу уважно стежила за чистотою постільної білизни – якщо з’являлися плями, які не можна було відіпрати, на білизну чекав смітник. Загалом зразок для наслідування я мала чудовий – залишалося виправдати надану мені довіру.

До моїх обов’язків входило прибирання номерів. Спочатку завжди наводила лад у ванній. Потім преходила до самої кімнати, де було стільки всього: ліжко (яке треба перестелити), столик, стілець, дзеркало, шафа, телевізор, вікно з підвіконням, торшер, тумбочки (в них іноді забували їжу, яка специфічно пахла, кришилася, пліснявіла). І, звичайно, відро для сміття, повне обгорток від шоколадних батончиків, пакетів від чипсів і багажних наклейок авіакомпаній. До речі, я завжди їх розглядала – було цікаво, звідки прилетів гість.

Найскладнішою роботою виявилося перестеляння ліжок за всіма канонами. Простирадло мало бути ідеально гладким, без жодної складочки. Подушки повинні стояти квадратиком, ні в якому разі не поглядати в бік. Ковдри складалися в ногах чітким прямокутником, а зверху клалися рушники. Знали б ви, як багато сил забирає перестеляння ліжок! І як багато часу! Щоб домогтися бажаного результату, я повзала навколо ліжка, розгладжуючи кожну нещасну складку по 10–15 хвилин.

Гості до нас приїжджали різні. Хоча готелю скаржитися на постояльців було практично ні за що – найчастіше тут зупинялися європейці, після яких кімнати здавалися ще чистішими, ніж до них. Однак цікаві епізоди траплялися.

Наприклад, в одному з номерів двері ванної кімнати були повністю заляпані фарбою для волосся якогось дивного кольору. Це ж як так потрібно було розвернутися? А ще одного разу при мені інтелігентного вигляду гість украв з номера рушник. Господарі не стали зв’язуватися з ним, хоча штраф за крадіжку могли легко списати з його кредитки, дані якої при бронюванні залишаються в готелі. Пробачили, сміючись. Сказали, що буває і гірше.

Я боялася всіх цих історій з кіно про жахливий бруд і непотрібні речі, які залишаються в кімнатах після виселення. Але нічого такого не траплялося. Зазвичай ліжка були акуратно заправлені, рушники складені в одному місці, сміття зібране у відрі. Гості начебто спеціально робили все, щоб зменшити мені кількість роботи.

А робота ця, до речі, непроста. Шкіра на руках грубіє і стає не такою ніжною, нігті від постійного заштовхування простирадла під матрац ламаються, голова часто паморочиться від хімічних запахів мийних засобів, від постійних навантажень болить спина. У середньому на кожну кімнату дається 20 хвилин. Уявіть собі – 20 хвилин на все! Спочатку важко, але згодом втягуєшся і все робиш, як робот, – на автоматі.

Але саме в готелі я познайомилася зі своїм чоловіком – Вальтером. Він приїхав по роботі на кілька днів із Мюнхена й поселився саме в нашому готелі. Ми познайомилися, випили каву, цілий вечір говорили і сміялися. А далі закрутилося… Почали зустрічатися, а через три роки він мені освідчився.

Весілля було маленьке – тільки батьки, моя сестра з чоловіком і дітьми та найближчі друзі. Позаминулого року я нарешті отримала громадянство. А минулого – завершила навчання у сфері готельного менеджменту. І тепер ми плануємо відкрити свій власний невеликий готель… уже цього року».

Записав Юрій КОПИНЕЦЬ

 

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне