«Я більше не боюся!..» – волонтер Євгеній Владимир
13:17 8.01

«Я більше не боюся!..» – волонтер Євгеній Владимир

Цікаве 151

Євгеній Владимир – хлопець із непростою долею, але з позитивним баченням майбутнього. Вихованець дитячого будинку-інтернату – в минулому, в майбутньому бачить себе поряд із тими, кому потрібна допомога. Весь свій вільний час Євгеній активно займається волонтерською діяльністю. В нашій розмові згадує ті миті, які болять і досі та ті, що спонукали його більше не боятися.

Євгенію, як так сталося, що значну частину Вашого життя сьогодні займає волонтерська діяльність?

Насправді ця історія досить важка та емоційно напружена, я б так сказав. Справа в тому, що я сам виховувався в будинку- інтернаті. Так вийшло, що маленьким я дуже часто хворів. І взагалі, вся ця історія з дитбудинками почалася з «Малятка», там я виховувався і перебував на лікуванні. В мене була якась спадкова хвороба. Та тільки-но я повернувся додому, мене знову відправили в інтернат. Це було за день до Святого Миколая, в 2000 році. Я пам’ятаю, коли ми жили в інтернаті, до нас часто приходили волонтери, але ми їх так ніколи не називали, вони – наші друзі. Так само й сьогодні ми хочемо бути друзями для тих дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Частіше за все діти з дитбудинків не мають власного житла. Як сталося так, що, будучи співвласником квартири, Ви не можете в ній проживати?

Відразу після того, як я поїхав, мама звернулася за дозволом продати квартиру, співвласником якої я також був. Напевно, соціальні служби ще тоді щось запідозрили, і її позбавили батьківських прав. У 2004 році вона знову звернулася до служби з прав дітей, але вже не для того, щоб продати квартиру, а обміняти. В принципі, законодавством це дозволялося, враховуючи чимало факторів. Але так сталося, що вся ця історія з обміном виявилася аферою і буквально за півроку моя мати втрачає й квартиру, й будинок. Таким чином опиняється на вулиці. Як мені згодом розповіли, її знайшли біля сміттєвих баків. Оскільки це було взимку, в неї перемерзли ноги і їх довелося ампутувати. Я тривалий час намагаюсь повернути собі житло, так би мовити, живу цим із 2017 року.

Чи не було образи на матір?

Взагалі-то, ні. За три дні до мого випуску з інтернату я розмовляв із нею та пообіцяв, що приїду забрати її з пансіонату, тільки-но сам стану на ноги і почну заробляти. Та через якийсь час вона померла. Я на той час проживав в Ужгороді і вже міг винаймати житло. Приїхав до установи, а її вже нема – у 32 роки. За нею пішла на той світ і моя прабабуся.

Чи цікавились Ви долею свого батька?

В житті в мене траплялися такі депресивні моменти, коли хотілося знайти рідну людину. І я сам почав шукати батька, та, як виявилося, він помер у 2018 році від онкології. А заразом знайшов і свого брата, про нього мені мама розповідала колись. З ним ми підтримуємо стосунки.

Напевно, такі життєві обставини змусили стати сильнішим?

Ви знаєте, в мене таке кредо відпрацювалося після закінчення школи і за будь-яких важких обставин кажу собі: «Я більше не боюся!» Сьогодні, озираючись назад, не жалкую, що виховувався в інтернаті і по суті робив все сам. Сам здобув освіту, до речі, для того, аби орієнтуватись, на що мають право такі діти, як я – пішов учитися на правознавство. Свого часу навіть вивчився на психолога в Києві та ще й три роки пропрацював психологом. Я став волонтером. І перший волонтерський захід, який ми провели у Мукачеві, – відвідали той інтернат, де я навчався. І, ви знаєте, мене дуже порадувало те, що у закладі раніше було 365 дітей, а наразі там їх 60, здається, і майже всі вони мають опікунів. Тобто школа-інтернат, якщо дасть Бог, закінчить своє функціонування і діти будуть жити у сім’ях.

Тобто Ви за те, аби в дітей були опікуни? Чи були такі у Вашому житті?

Я за тих опікунів, які насправді мріють мати дітей. Бо в мене особисто не дуже позитивний досвід. Є такі родини, які використовують дітей, як спосіб отримати кошти від держави, а потім, після 18 років, викидають на вулицю. Мені особисто розповідали діти такі історії. Я думаю, ніхто не хоче брати чужих дітей, особливо дорослих. Хоча вони також заслуговують на родину. У нас у суспільстві є стереотип – думати в першу чергу не про дитину, а про минуле життя батьків цих дітей. Тобто дитина страждає через те, що ми живемо стереотипами.

Над якими волонтерськими проєктами працюєте тепер?

Зараз ми працюємо над проєктом «#ЯНЕЗЛАМНИЙ», мова йде про три непрості життєві історії – серед них і моя. Ми знімаємо відео, до якого долучилися Катерина Легерда, Ольга Білащинець, Олена Левдер та волонтерська спільнота міста. Цим відео ми хочемо привернути увагу до окремої долі кожної особистості. Наразі ми з нашими мукачівськими волонтерами вже провели велику роботу і можемо надати допомогу чи хоча б підтримку тим, хто її потребує. Радимо не залишатись зі своїми проблемами на самоті, та головне – не варто закриватись. Адже на світі стільки людей, яким – не байдуже!

Ірина Грабко

Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне