15 серпня 1958 року двоє молодих людей – він закарпатець, вона волинянка – познайомилися в автобусі. Це було кохання з першого погляду. На Різдво розписалися, стали жити разом. Через два роки спільного життя побудували хату. Народили і виховали сина та доньку, радіють онукам та правнуку.
Це життєва історія подружжя Калабішків з села Плоске Свалявського району. Спілкуємося в їхньому родинному гнізді, в якому проживають представники чотирьох поколінь.
– Я народилася 27 травня 1940 року в селі Руда Любомильського району Волинської області в багатодітній сім’ї середняка. На той час були три типи сімей: кулак, середняк, бідняк, – розповідає Олександра Василівна. – Нас у батьків було шестеро дівчат, я наймолодша. Дві сестри вже померли, найстаршій – Парасці 91 рік.
– Як ви потрапили на Закарпаття?
– Після закінчення Володимир-Волинського педагогічного училища в 1958 році директор запросив до свого кабінету випускників з червоним дипломом і, розстеливши карту України, сказав: «Вибирайте будь-яку область». Диплом треба було відпрацювати. У нас рівнина, поля, жито, пшениця, а мене цікавили гори. Гори я бачила лише на картинках та в кіно. Окрім мене, обрали Закарпаття ще троє дівчат.
Завоблрайвно в Ужгороді Кохан, глянувши до своїх записів та на карту області, став уголос розмірковувати: «В який район вас направити?». Я вперше на Закарпатті, то не знала, що райони чимось відрізняються. «Направлю вас у Свалявський. То небагатий район, але будете працювати у школі, де дуже добрий директор». До Сваляви прибула ввечері, на села вже не їхали автобуси. Вирішила заночувати в готелі, але адміністратор сказала, що нема вільних місць, бо Одеська кіностудія знімає художній фільм «Лісоруб». Мені нічого не залишалося, як піти ночувати на лавку – в чужому світі нікого не знала. Сиджу, ледве стримую сльози. «Дівчино, що ти тут сидиш так пізно вночі?» – запитав мене перехожий. На його одязі білілася мука. Він працював на хлібопекарні, йшов із зміни додому. Розказала що й до чого. «Підеш до мене ночувати, бо тут усякі люди ходять», – сказав коротко. Що мені було робити? Пішла. Він жив неподалік, у бараках, з такими ж бідними людьми, як і сам. Приніс мені гарячого чаю, дав ключ, аби закрила двері зсередини, а сам, як сказав, пішов до цімбори. Тоді я не знала, що означає слово «цімбора», думала, то прізвище друга. Уранці чоловік приніс мені чаю, бутерброд, тим і поснідала. Більше ніколи з ним не зустрічалася, навіть не спитала його імені.
Заврайвно дав наказ на роботу в Плосківську школу. У касі купила квиток, в автобусі сіла біля вікна. До салону зайшов оцей парєнь, – показує на чоловіка. Він сидить мовчки на ліжку, уважно слухаючи спогади дружини й час від часу поглядаючи на годинник, який висить на стіні. Поруч портрети подружжя в молоді роки. Мають вигляд не простих селян, а артистів кіно.
– Як зайшов в автобус, то побачив незнайому дівчину. Біля неї було вільне місце, спитав дозволу присісти. Поцікавився, куди йде. Розговорилися. У серці щось тьохнуло, відчув, що вона буде моєю дружиною, – сміється пан Михайло. – У Плоскому вийшли на зупинці, попросив її зачекати, поки віднесу кіно в клуб. Я працював кіномеханіком. Провів до хати директора, але його не було вдома. Олександру запросив на вечір у кіно. Прийшла.
На третій день Різдва молодята розписалися. Олександра стала невісткою, п’ятим членом родини. У невеликій хаті з однієї кімнати, кухні та коридору жила мати та вітчим чоловіка (його батько загинув на війні), їхня спільна донька Ганна та наречені.
– Свекруха та свекор зустріли мене теплом і ласкою. Про них я можу говорити тільки хороші слова. Нехай Господь дасть їм царство небесне, – хреститься жінка. – Через два роки нашого спільного життя мама сказала: «Діти, будуйте хату. Ми не будемо всі тут жити». Я вже мала сина Сашка. За рік народила Надю.
Михайло розповідає, як будували хату: «Усі саманні хижі в Плоскому побудовані колективним методом. Коли метали вальки, то сходилася вся родина – чоловік 20–30. За два-три дні необхідна кількість вальок була готова. Робітникам не платилося, а відроблялося, коли вони будувалися. Господиня готувала добротний обід, вечерю. Протягом тижня-другого вальки сохли, їх треба було періодично перевертати. Потім так само колективно копали траншеї та закладали фундамент, тягнули стіни, ставили дах. Ми побудували хижу на коцку, як тоді казали, – 8,5х9. Допомагали батьки, я їздив на заробітки». Іде годувати корову. Повертається за хвилин 15.
Олександра Василівна пропрацювала в Полянській школі 37 років, спочатку вчителем фізкультури, потім російської мови та літератури. Їй присвоєно звання «Вчитель народної освіти». Отримує пенсію в сумі 1600 грн.
– Працювати було дуже важко, бо не мали умов: у зимовий період перші три уроки учні сиділи в шапках, верхньому одязі, адже сирими дровами годі було нагріти клас. Ті кальги так курили, що ми всі кашляли від диму. А в мене ще двоє дітей на руках, декрет давали тільки два місяці – годуй дитину як хочеш або звільняйся, казали; будівництво хати, робота, але я ще встигала й на хор ходити. Тричі на тиждень проводили репетиції, часто їздили виступати в села Свалявщини, на огляд в Ужгород. Наш хор був одним із кращих у районі. Я дуже любила читати класичну російську літературу, тому вступила на факультет російської мови та літератури Дрогобицького інституту, де вчилася заочно шість років.
Питаю, як усе встигала.
– Тоді на першому місці була робота, сім’я, ходити блудом ніколи було. Такі часи були, що мусай було встигати, – пояснює.
З висоти прожитих років 76-річна жінка каже, що їй пощастило в житті: отримала освіту, волею долі потрапила у прекрасний край, працювала на улюбленій роботі, створила сім’ю з любимим чоловіком, народила і виховала сина та доньку, має онуків, тішиться правнуком.
Від фотосесії подружжя відмовилося, бо, мовляв, не мають парадного вигляду. Дозволили сфотографувати портрети, коли були молодими.
Тетяна ГРИЦИЩУК