Як зимують наші земляки без світла та тепла, при цьому підтримуючи інших
На жаль, через постійні обстріли критичної інфраструктури України, на Закарпатті не просто продовжують вимкнення електроенергії, а в деяких населених пунктах краю вони стали ще частішими. Звичайно, люди через це потерпають, адже без світла немає ні води, ні не працює опалення, виходять із ладу побутові прибори, у родин виникають серйозні проблеми через те, що помешкання остивають і починають хворіти діти, літні люди…
Тим не менше, закарпатці викручуються із ситуації, із якими зіштовхуються, не впадають у відчай і чекають на перемогу у рідному краї.
«Карпатський об’єктив» зібрав три історії наших земляків, які не лише залишилися вдома, але й продовжують допомагати іншим та надихати оточуючих.
Вдома і повітря солодше
Кароліна Югас із Ужгорода має сестру в Будапешті. Її мама з вітчимом давно виїхали до Угорщини. У молодої ж жінки двоє малих дітей-близнюків, вона знає шість іноземних мов, чудово володіє угорською, та все ж залишилася вдома і не хоче нікуди їхати.
«Я й не планувала нікуди їхати, – наголошує Кароліна. – Ужгород, слава Богу, залишається відносно безпечним місцем. Дітки навчаються у школі, не хочу, аби вони втратили друзів, переривали освітній процес, відчували дискомфорт і починали вчитися абсолютно за новою програмою. Так, вони розмовляють угорською, це – перша мова, якою вони взагалі володіли. У Будапешті ми буваємо доволі часто, адже більшість моєї родини мешкає саме там, але назавжди виїжджати туди ми не хочемо. Вдома, як писала Леся Українка, навіть повітря солодше і небо більш синє», – каже «Карпатському об’єктиву» ужгородка.
Утім є ще одна причина, чому жінка залишилася вдома.
«Чоловік у війську. Я з ним хоч і не часто, але маю можливість бачитися. Він кілька разів був у відпустці на кілька днів. Мені не треба нікуди їхати, щоб його обійняти. Це – дуже хвилюючі миті для нас із доньками», – наголошує Кароліна.
А насправді за кордоном жінка мала б хорошу можливість знайти роботу за гідну заробітну плану, адже вільно володіє угорською, чеською, англійською, німецькою, іспанською та словацькою.
«Сестра працює на фірмі менеджером і обслуговує чеську та словацьку лінії. Мене кликала на німецьку чи іспанську. Були вакантні посади. Та я не можу все в одну мить покинути і починати життя з чистого аркуша. Все одно б довелося повертатися додому, бо чоловік виїжджати ніколи нікуди не хотів», – запевняє жінка.
Як же родина з дітьми-школярками гріється в холодній квартирі посеред зими?
«Звичайно, відключення світла – це серйозні незручності для всіх нас. Це – неабияк дошкуляє. Вероніка досить часто хворіє, застуджується, мене непокоїть її здоров’я, адже доводяться їй весь час давати то якісь ліки, то засоби для підвищення імунітету… А от Вікторія більш загартована, сильна, але в неї фобії, вона панічно боїться темряви. Якщо вимикають електроенергію увечері, мушу з нею виходити кудись на вулицю гуляти. Та там також суцільні сутінки. Зараз відвідуємо психолога. Проблему з освітленням вирішили просто – купили свічки, лампи, які заряджаються від розетки і можуть шість годин потім працювати без світла. Їх закручую до світильника, як звичайні лампочки. Одна така лампочка коштує тисячу гривень. У нас їх три і серйозних проблем практично немає. Щодо тепла, то вирішити питання не можемо ніяк. Просто тепло одягаємося і коли вже дуже холодно, сидимо у квартирі у своїх банних халатах. Із водою проблем взагалі немає, бо ми й так набираємо собі пити з криниці на Шахті. Як би там не було, переконана, що всі наші теперішні проблеми – лише тимчасові, мусимо перетерпіти», – наголошує Кароліна Югас.
Та жінка не просто змирилася з ситуацією, не просто прийняла реальність такою, якою вона є, але й не сидить, склавши руки, допомагає переселенцям, підтримує тих, хто втратив домівку.
«Ми з подругами возимо гуманітарну допомогу із країн Європи, передаємо речі та ліки, продукти та дитяче харчування внутрішньо переміщеним особам. Робимо це вже кілька місяців поспіль. Мусимо жити дружно і розраджувати тих, у кого проблем набагато більше… Крім того, знайома рієлторка підшуковує доступне житло тим, хто має бажання винайняти квартиру. Одним словом, робимо все для того, аби підтримати тих, хто має в цьому потребу!», – зізнається ужгородка.
Виїжджати чи ні – особистий вибір кожного
Наталія Микулець із Хуста могла б спокійно виїхати до сина у Чехію, однак вирішила залишитися вдома, бо переконана, що в рідному місті зможе хоч чимось хоч комусь бути корисною.
«У нас немає такої потужної волонтерської команди, як в Ужгороді та Мукачеві. Переважно люди групуються невеликими купками і допомагають або переселенцям, або бійцям. На початку війни ми прилаштовували людей із інших куточків держави, збирали їм одяг та продукти. Відправляли партії допомоги у гарячі точки. Утім зараз наша допомога більше спрямована на виготовлення окопних свічок, пошук матеріалів для буржуйок для наших хлопців. Ми всі з подругами зайняті. Хтось плете маскувальні сітки, хтось в’яже капці, хтось робить свічки. Я переконана, що вдома з мене більша користь, ніж десь на чужині», – каже жінка.
Пані Наталія уже на пенсії, тож за кордоном їй би не довелося навіть роботу шукати. Утім вона радіє, що залишилася…
«Мій син уже більше 20 років у Чехії. Там одружився, має трьох дітей. У мене він – єдина дитина. Чоловік помер… Тож тут я одна, як стеблинка в полі. Василь давно мене кликав до себе, ще далеко до війни. Та я щоразу відмовлялася. Не хочу їхати й тепер… хіба що в гості на кілька тижнів, але не на завжди!», – запевняє хустянка.
На її переконання, виїжджати з Закарпаття кудись біженцем смішно, бо в нас не проходять бойові дії.
«Я нікого не засуджую, але… як на мене, закарпатцям немає сенсу кудись втікати від війни. Єдине, можу зрозуміти тих, хто втратив роботу, а родину готувати потрібно. Але тоді це скоріше заробітки, а не втеча з країни. Знаю таких молодих мам, які поїхали, бо не могли знайти роботу», – розмірковує жінка.
Відключення світла Наталія Микулець сприймає доволі спокійно, хоча й не заперечує, що мерзне цієї зими.
«Добре, що немає лютих морозів, бо світло вимикають на більшу частину доби. Фактично дають на дві години, а потім 4-6 його немає. За короткий час хата не встигає прогрітися. Води в цей час також немає, бо не працює «безбашенка». Маю твердопаливний котел, але дрова влітку не купила, а зараз ціни зросли вище стелі. Тож що робити… доводиться жити у темряві і холоді. Коли немає електрики, ставимо з сусідкою в неї на кухні акумулятор від автомобіля, аби було видно і робимо окопні свічки. У себе ж вдома підсвічую приміщення свічками та ліхтариками. Не приховую, це дратує, але вірю, що це остання така зима у нас і незабаром усе буде добре! Перетерпимо, перемучимося. У гарячих точках, де постійно ведуться обстріли, люди й не таке переживають. Там – справжнє пекло! Нам нарікати на щось іще гріх!», – переконує пані Наталія.
План «Б» є, але це вже на крайній випадок
Мукачівка Оксана Токар має сестру в Італії. Разом із нею, спілкуючись, італійську вивчила й сама. Але виїжджати кудись за кордон жінка зовсім не поспішає.
«Катя в Італії вже більше 15 років. Я вивчила з нею італійську. Вона зовсім не важка. Завдяки цим знанням знайшла собі хорошу роботу у міжнародній компанії. Чудово володію і англійською. Знаю, що якщо б кудись виїхала, точно б не пропала, бо мови мені даються дуже легко. Але бажання змінювати прописку немає зовсім. Вдома мені добре!», – щиро зізнається пані Оксана.
Ще коли почалася війна, сестра кликала її до себе, але закарпатка відмовилася.
«Знайти роботу за фахом там не зможу ніколи, бо я – український філолог. Нострифікація диплому за моєю спеціальністю є недоречною. Працювати на заводі – не для мене, я слабка для фізичної праці. Вдома маю хорошу роботу і можу ще й підробляти у вільний час. Ніколи не прагнула шукати щастя на чужині. Звичайно, план «Б» із тривожною валізкою маю, утім, усім серцем вірю, що ніколи не доведеться його втілювати в життя», – каже жінка.
Звісно, без благодійництва у випадку Оксани Токар також не обходиться, адже Мукачево із перших днів війни у вирі подій у плані допомоги переселенцям.
«Я даю приватні уроки української тимчасово переміщеним особам. Роблю це абсолютно безкоштовно, бо хочу, аби всі вільно володіли державною. Якщо в когось є бажання мені віддячити, можу максимум – сходити з людиною на каву», – ділиться думками мукачівка.
Що ж стосується тепла у помешканні та світла, то в закарпатки проблем, за її словами, немає…
«Ми з донькою мешкаємо з моїми батьками відколи розлучилася з чоловіком. Ми ще влітку купили генератор, гроші на нього надіслала Катя. У холоді та темряві не сидимо… Хоча доводиться витрачати на пальне чималі кошти, бо електрику відключають щодня і без неї ми просто не можемо обходитися у побуті. Я працюю онлайн, у мене майже цілодобово увімкнено комп’ютер або ноутбук, потрібен Інтернет. Отже, хоч і з’явилися додаткові витрати, але в будинку тепло, є електрика. Розумію обурення людей, які постійно потерпають через відключення… але мусимо через ці випробування пройти! Не ми самі собі створили проблеми, а ті, через кого страждаємо, надіюся, рано чи пізно будуть покарані», – наголошує Оксана.
Загалом, як і ці три жінки, багато хто з закарпатців мав змогу поїхати в далекі мандри шукати щастя у інших країнах… та люди залишилися, бо переконані, що проблеми не триватимуть вічно і що в нас усе точно буде добре!
Марина АЛДОН