Закарпаття – унікальний край із винятковими традиціями. Особливо багато звичаїв у нас збереглося до зимових свят. Вони сягають коренями глибокої давнини, хоча з часом і змінювалися, а деякі модернізувалися на сучасний лад.
На Хустщині досі збереглося багато цікавих обрядів як на Різдво, так і на Василя та на Водохреща. Утім нині «Карпатський об’єктив» розгляне лише ті, що стосуються Василя, або, як кажуть у народі, Старого Нового року.
Шаркань «живе» не лише у Бороняві
Для будь-якого європейця термін «Старий Новий рік» звучить просто абсурдно і викликає легке непорозуміння, здивування. Утім на Закарпатті у деяких селах його досі святкують, хоча все частіше цей день називають лише святом Василя. Але окремі старожили навіть ялинку у хаті намагаються поставити саме до Василя, інші ж її просто не прибирають до Водохреща. У будь-якому разі… цей день відзначають з усіма атрибутами зимових традиційних свят – із ілюмінацією, лісовою красунею та обрядовим вінком на вхідних дверях.
Якщо у окремих селах звичаї на Василя власне автентичні, свої, то в окремих, навіть не угорськомовних, досі зберігають угорські. Такими є Бороняво і Велятино… де досі водять Шарканя. Хоча саме Бороняво знають у нашому краї, як «домівку» цього фантастичного створіння, та його використовують деякі колядники і у Велятині.
Шаркань угорською – дракон. Але що він має до світлих свят, під час яких, як вважається, добро перемагає зло… Тим більше, що асоціюється з казок ця дивовижна істота не зовсім із радісними подіями. Та в той же час «древній змій» символізує багатство і достаток… Тож варто наголосити, що з ним досі колядують на не лише Різдво, але й на Василя.
«Шаркань, або як кажуть, Шархань – це не простий, а ручний Дракон. Вважається, що завезли його в давнину до нас монахи і він залишився, – розповідає «Карпатському об’єктиву» працівниця культури Хустщини Наталія Щадей. – Він супроводжує на свята колядницькі колективи. А колядки у нас є свої, автентичні, яких немає більше в жодному населеному пункті області. Колядують у нас до Водохреща. І завжди піснеспів супроводжують музики, тобто колядники виконують колядки під супровід народних інструментів, із Шарканем у руках».
Утім… Шарканя вміє змайструвати далеко не кожен, адже він – не просто зображення якоїсь істоти, а створіння, яке має бути «живим», тобто, повинен рухатися.
«Змія роблять із дерев’яних рейок. Вони повинні рухатися при натисканні, а сама «тваринка» має витягати і затягати голову. Голову дракона прикрашають за допомогою кольорової матерії або паперу, доповнюючи блискучим серпантином. Шаркань має бути яскравим і здалека приваблювати погляди. У відкритий рот змія кладуть яблука чи тістечка, цукерки чи інші солодощі. Так «нагороджують» його ті, кому з ним заколядували. На знак подяки дракон може «полизати» господиню своїм червоним «вогняним» язичком», – запевняє пані Наталія.
Цікаво, що «водити» Шарканя повинен чоловік і він при цьому має мати неабияку фізичну силу, бо керувати «різдвяним другом» непросто. Той, хто тримає хвіст Шарканя, не лише спостерігає за тим, що відбувається, але й колядує, жартує, розважає ґаздів.
Як каже інша працівниця культури Хустщини Оксана Фанта, колись Шаркань був популярним і в Велятині, але зараз там із ним майже не колядують.
«Колись із Шарканем приходили хлопці колядувати до дівчат. Усе відбувалося так само, як і в Бороняві, за винятком того, що парубки хотіли одружуватися лише з працьовитими молодицями, тож мали свій оригінальний спосіб перевірити дівочу хазяйновитість. Для цього вони закидали свого дракончика у найбільш віддалені закутки будинку, або, наприклад, під ліжко і дивилися, чи на ньому після цього немає бруду, павутини. Якщо у оселі дівки на виданні було нечисто, до неї воліли не свататися, мовляв не «ипна» ґаздиня з неї буде», – наголошує закарпатка.
Також вона додає, що на Василя у Велятині вся худоба досі має бути ситою, бо люди у всі часи вірили, що в особливі дні (Різдво, Василя, Водохреща) небо відчинене і домашні звірята можуть поскаржитись на господаря Всевишньому і потім рай йому не бачити ніколи.
«Перелякані» дерева, поламані ворота та катання на конях
А от у іншому селі Хустщини – Криві на Василя прийнято «лякати дерева».
«Це – давній звичай, який передається з покоління в покоління, – ділиться думками місцевий мешканець Іван Продан. – Зазвичай господар просто бере сокиру і йде з нею в сад. Він підходить до кожного дерева, стукає по стовбуру інструментом, або як у нас кажуть «балтятом» і примовляє: «Аж не вродиш у сись рік, то я тя зрубаю». Так він обходить усе своє обійстя. Після цього зазвичай сад добре плодоносить».
А ще, за словами чоловіка, у цей день хлопці ходять до дівчат колядувати і якщо молодиця не бажає їх приймати, у неї можуть вкрасти ворота.
«Зараз це вже відходить у минуле, але раніше таким чином парубки сваталися, виявляли симпатію. Якщо дівчина була примхливою, відмовляла, могли жорстоко помститися. Для цього крали ворота і або кидали їх у Тису, або ж відносили кудись до лісу, чи в інший кінець села. Якщо ж дівчині хлопець подобався, вона вдячно приймала і гостила всю його ватагу, а потім пара справляла весілля», – додає чоловік.
У столиці лозоплетіння Ізі досі теж існують свої незмінні звичаї на Василя.
«Якщо в Хусті на Василя зазвичай хлопці ходять щедрувати, то в Ізі ще напередодні свята відбувається ціле урочисте дійство, – каже начальниця управління культури Хустської РДА Світлана Дзяпко. – На Маланки звечора хлопці наряджають вози. Вони причепурюють їх гілками ялинки, домотканими килимками, самих же коней – дзвіночками та червоними китицями. Усе має бути урочисто! Деколи на голови тваринам ще й різдвяні віночки одягають. Саме так підводи їдуть усім селом і всюди лунає передзвін цих дзвоників, просто фантастична мелодія! Супроводжують колядників музиканти з баянами, які акомпанують їм під час виконання колядок».
У маскарадні костюми до зимових свят ізяни не одягаються, тут у фаворі традиційний народний одяг.
«Хлопці одягають вишиванки, на голови беруть кресані, тобто капелюхи, – наголошує пані Світлана. – Утім на кресані має бути обов’язково косиця – квітка. Їздять парубки групами по 15-20 осіб. Але на Старий Новий рік, тобто на Василя колядувати йдуть не до всіх, а переважно до дівчат, із якими планують одружуватися, а також до Василів. При цьому, що цікаво, дівчині колядують-віншують хлопці безкоштовно, а володар імені Василь має колядникам заплатити. Співають переважно «Небо і земля», «У Віфлеємі новина», «Нова радість стала» та інші. Маємо і свою колядку – «Стала нам ся нині новина».
Цікаво, що в селі є кілька таких колядницьких ватаг і вони мають обійти всіх дівчат, які їх цікавлять.
«Колядувати починають ще коли наближаються до хати дівчини, – наголошує Світлана Дзяпко. – Якщо молодиця рада гостям, вмикає у будинку світло. Тоді парубки сміливо заходять на подвір’я. Дівчина ж одразу біжить накривати стіл. Тим часом ватага колядує або на сходах, або в коридорі. Далі всі заходять у будинок і хлопець кладе кресаню на голову коханій і цілує її. Тоді батьки розуміють, що скоро до них завітають свати. Якщо ж молодиця проти одруження, вимикає світло. Але ображені хлопці можуть знести й ворота».
Також пані Світлана додає, що на Василя першими ходять щедрувати в Ізі маленькі хлопчики, років 7-12. Вважається, що вони приносять у дім щастя й достаток. Не запустити дитину до оселі – гріх. А ще на Василя усі ізяни в будинках вмикають світло (або генератори ті, хто зараз їх має), аби колядники точно знали, що господарі вдома і чекають на них.
Загалом традицій на Хустщині дуже багато, але про інші поговоримо наступним разом.
Марина АЛДОН