Закарпатська волонтерка піклується про дітей з дитбудинків та малозабезпечених сімей. ФОТО

Світлана Самойлюк – волонтерка зі стажем та з великим багажем непростих життєвих історій, що довелося прожити, як свої власні. Численні педагогічні курси та тренінги, і от сьогодні вона – офіційна наставниця і мама 5 дітей, батьків котрих позбавили прав на виховання, а також засновниця благодійного фонду «Ціль – щасливе дитинство». Про поклик серця та чому усім дітям потрібні люблячі батьки, читайте у нашому матеріалі.

– Світлано, як Ви зрозуміли, що піклуватися про чужих дітей – покликання?

– Я коли була вагітна, то вчилася постійно: дивилася в інтернеті відео, як виховувати дитину залежно від віку та читала чимало літератури. Просто перша дитина – довгоочікувана, і дуже хотілося все зробити правильно. Отже, головне, що я в першу чергу для себе зрозуміла, читаючи книги про дітей, – 80% свідомості дитини формується до року, тобто чим більше з дитиною спілкуєшся, береш її на руки – тим добрішою вона може вирости. Цей час, до року, навіть впливає на характер дитини. Для прикладу скажу: немовлята, які ростуть у будинку дитини і не доотримують цієї ласки, вони з часом просто перестають плакати, а плач у дітей – це основний інструмент контакту з навколишнім світом. Це з власного досвіду сказано. Бо часто буваю у єдиному на Закарпатті будинку для немовлят і бачу таких дітей. Вони там, до року, просто лежать. Того часу, який волонтери їх потримають на руках, під час візиту – не вистачає, а працівники закладу фізично не можуть їх постійно носити. Тому я, надихаючись закордонним досвідом, де немає будинків для немовлят, а є сім’ї, де вони живуть, зрозуміла, що хочу щось таке створити і в нас. З цієї ідеї і почалось моє постійне навчання: вступ на педагогічний, навчання дошкільної освіти, відкриття благодійного фонду, постійна волонтерська робота.

– Як сталось так, що сьогодні у Вашому житті, окрім власного сина, з’явилося ще п’ятеро дітей?

– Коли я прийшла в інтернат, то полюбила одну дівчинку. В той час тільки почали проводити офіційні курси наставництва і я перша стала наставницею для тієї дівчинки. Насправді не було дуже просто, бо тривалий час я оформляла документи, мене випробовували, пройшла курси. Весь цей час, а це – близько року, я постійно брала ту дівчинку гуляти, в ігрові кімнати, потім брала і її двох сестричок із нами, ну, а потім уже і їх двох братиків. Я їх усіх полюбила. Тоді я почала замислюватись над будинком сімейного типу, бо мені було завжди важко, після наших прогулянок, відвозити їх назад. Цю мою мрію я втілюю в життя по сьогодні.

– Як поставився чоловік до такої ідеї?

– Він спочатку не вірив, думав, що це – моя примха. Але потім і він полюбив цих дітей. Ми з ними багато відпочивали, бо я їх завжди беру туди – де мої рідні. Мій чоловік уже звик до них, він готовий заради них переробити наш будинок, який ми довго зводили. Я раніше взагалі була зооволонтером, от тоді він був проти, бо я всіх несла додому: кішечок та собак. А оскільки дітей він дуже любить, то наразі поїхав на заробітки, аби заробити нам на перепланування та добудову хати. Конкретні вимоги до квадратури – це основний пункт перед оформленням будинку сімейного типу.

– Поки ви з дітьми не живете разом, то як часто бачитесь і де вони живуть?

– На сьогодні я дітей беру до себе раз на тиждень або раз на два тижні. Літом ми бачилися стабільно – на вихідні, відпочивали разом, гуляли. Дітей у нас тепер шестеро: троє хлопців і три дівчинки, від 6 до 18 років. Найстарша моя вже пішла вчитися в педучилище, ще один вступив цього року на агронома – організатора сільськогосподарської діяльності. Хоча мало хто в це вірив. А живуть вони в будинках, які купили американці: один для хлопців, інший для дівчат. Там живуть діти після інтернату. Троє менших поки у Чинадіївському будинку-інтернаті. Дуже за ними сумую, і хочу вже швидше забрати до себе.

– Сьогодні ті, хто хоче всиновити дитину, віддають перевагу – немовлятам, бо бояться генетики чи вже сформованого характеру. Що Ви думаєте з цього приводу і чому старшим діткам також потрібно дати шанс?

– Звісно, дітки до року – це чудово. Повернусь до теми, з якої починала: ми можемо їм дати ту любов і ласку, яку вони в цьому віці потребують. Якби моя воля, то я б взагалі відмінила поняття «будинок немовляти», краще б вони жили в патронатних сім’ях. Щодо старших, то чимало з них мають негативний життєвий досвід, який може вплинути на їхню модель поведінки. Та я переконана – це не проблема, головне – знайти дитину, яку полюбиш усім серцем. Тоді можна заповнити ті пробіли, які не заповнили біологічні батьки. Але тут треба багато зусиль і бажання зрозуміти дитину. В будь-якому випадку перед тим, як стати наставником, потрібно пройти курси, де допомагають зрозуміти, чому дитина бастує, чому вона краде чи бреше. І навчитися не відповідати агресією на агресію. А для того, аби вибрати свою дитину, варто піти в інтернат, як волонтер, наприклад. Там людина обов’язково прикипить до якоїсь дитинки, так як сталося в мене. І тоді вже не важливо, скільки років – 18, 14, 9, 6 чи рочок.

– Чималу частину Вашого життя займає також волонтерська робота. Що сьогодні робите?

– Так, я активний волонтер. То моє, і я – щаслива. І не зважаючи на те, що бути волонтером, напевно, найбільш дороговартісне хобі – мене це не лякає. Якщо Бог мене привів до якоїсь проблеми, значить я буду її вирішувати. Тепер я, наприклад, допомагаю сироті, яка має 4 дітей і мінімальні виплати на них. До речі, багато дітей із таких сімей ходять до мене в центр розвитку дитини «Дошколярик». Там ми діток не тільки навчаємо, але і забезпечуємо усім необхідним: одягом, їжею й іншими речами. Тому сьогодні я, окрім моїх дітей, живу ще «Дошколяриком», бо дітей, яким потрібна любов і підтримка, дуже багато! І, звісно, й надалі продовжую йти до своєї мети – створити будинок для немовлят, де всі дітки будуть, як рідні.

Ірина ГРАБКО