На диво-рушниках майстрині з Хустщини оживає народна мудрість

Будучи на екскурсії в мальовничому хустському Данилові, а саме відвідавши унікальну дерев’яну церкву св. Миколи Чудотворця, я випадково завітала й до музейної кімнати, що знаходиться в приміщенні тамтешньої сільської ради.

Серед експонатів, як і в більшості подібних музеїв різних населених пунктів нашого краю, старовинні речі, що свідчать про культуру, життя та побут закарпатців. Однак мою увагу привернули розвішені на стінах диво-рушники, а точніше, філігранно вишиті на них слова, ба навіть цілі висловлювання з народних джерел… Як виявилося, ці шедеври – творіння рук народної майстрині Ірини Куцик, яка саме в той час гостювала в Данилові в рідної сестри і з якою мені пощастило зустрітися й трохи побесідувати.

У свої майже 90, а дасть Бог, зозуля їх накує в березні наступного року, Ірина Петрівна чудово виглядає. Попри поважний вік, тримається як справжня вишукана пані, ретельно дбає про свій зовнішній вигляд. Відверто кажучи, ніколи б не дала їй стільки років.

Уже зрідка, однак таки бере до рук нитку й полотно, адже, як зізналася, в думках ще стільки узорів, картин та барв… З ними прокидається, з ними й засинає… Як то кажуть, вишивальниця від Бога. Скільки себе пам’ятає, завжди займалася вишивкою, любов до якої ще в дитинстві прищепила матуся.

Народилася пані Ірина 1929 року в селі Рокосово Хустського району в селянській сім`ї. За спеціальністю бухгалтер, але з дитинства закохана у вишивку – із шкільних років носила в ташці голки, нитки і перші свої вишиванки. Спочатку вишивала для себе, «в скриню». Потім зрозуміла: її роботи цікаві для інших. Бо виконані з любов’ю. На замовлення душі. Від самого серця.

Більшу частину життя Ірина Куцик провела в місті над Ужем, де й припав пік її творчої слави. Як вишивальниця, починаючи з 1956 року, експонувала свої роботи на міських, обласних, тодішніх республіканських та всесоюзних виставках народного декоративно-прикладного мистецтва. Cтворила багато оригінальних творів, в основу яких лягли народна орнаментика та сучасні художні мотиви. Експонувала їх і на міжнародних виставках у Кошице (Словаччина), Сату-Маре (Румунія), Ніредьгазі (Угорщина). Одержала чимало різних нагород, зокрема в 1985 році їй було присвоєне почесне звання заслуженого майстра народної творчості України. Однак найбільшою нагородою жінка вважає добре слово та вдячність від тих, кому з великою любов’ю й радістю передавала свій талант. Адже майже все життя керувала гуртками юних вишивальниць, навчаючи їх мистецтва вишивки.

«Маючи лише голку з нитками, можна творити дивовижні речі. Грубе домоткане полотно зацвітає барвистими квітами, дивними птахами. Проста селянська хата, заквітчана вишитими рушниками, стає затишною світлицею, а дівчина у вишитій сорочці – красунею. Однак вишивання – дуже тонка й копітка робота, не в кожного вистачить терпіння і бажання цим займатися. Та, на щастя, мені вдалося передати свій талант наступним поколінням», – ділиться майстриня.

«З доброю людиною і дорога легша» – саме такі слова вишила на рушникові одна із учениць Ірини Петрівни. Безсумнівно, вона мала на увазі свою талановиту наставницю, яка щедро ділиться власним творчим доробком. Адже чимало вишивок майстрині знаходяться в різних музеях, а левова частина – у нещодавно створеному музеї побуту села Рокосово, звідки вона родом. Це і вишиті портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Августина Волошина, Олександра Духновича, і надзвичайно цікаві та колоритні рушники з тематичним забарвленням: з висловлюваннями Ґренжі-Донського, Мілана Шашіка, що стали крилатими, і ціла серія вишиваних рушників, які об’єднує тематика Карпатської України. Є серед експонатів навіть вишиваний рушник, присвячений батькові – Петру Куцику, знаному в селі садоводу, і, звичайно, дуже цікаві та різноманітні роботи про улюблене місто Ужгород, яке надихало Ірину Петрівну.

«Це так прекрасно – творити щось своїми руками. Шкода людей, обділених фантазією, стремлінням до творчості. Певно, у них сіре, нецікаве життя. Тому, якщо ви відчули в душі хоча б невеличку іскорку бажання прикрасити свій побут вишиванками, не гасіть її, сміливо починайте трудитися. Запевняю вас, що ця маленька іскорка разом із польотом фантазії розгориться у світле полум’я, яке охопить найзаповітніші куточки вашої душі», – радить усім майстриня.

А ми, у свою чергу, бажаємо Ірині Петрівні наснаги й надалі творити, щоб славний 90-річний ювілей у доброму здоров’ї зустріти відкриттям персональної виставки, на яку обов’язково з великою радістю завітаємо.

Богдана КЛЕКНЕР