Шати і реп’яхи трудової міграції закарпатця

До виходу на пенсію пан Петро, мабуть, і не припускав, що минуть два роки й він трудитиметься в Празі.

Чоловік ніколи не цурався фізичної праці. І при цьому практично всю свідому частину свого життя був керівником. Тривалий час обіймав посаду начальника одного із найбільших промислових підприємств Іршави, очолював районну комунальну службу, пройшовся й коридорами влади в місцевому «білому домі» – це вже радником кількох голів районної ради.

Зовні він і тепер аж ніяк не нагадує пенсіонера, а коли його тоді 60-річного обрали головою районної організації ветеранів України, серед своїх сивочолих колег з інших районів області виглядав зовсім молодим. Так склалися обставини, що довелося вирушити в Прагу на заробітки, де вже кілька років до того заробітчанський хліб смакувала його дружина Ольга.

– Коли приїхав до чеської столиці, господар фірми, знаючи жагу нашого люду до заробітку, запропонував мені два варіанти зайнятості, – ділиться під час розмови в скверику чоловік. – За одним мав працювати стільки ж годин, як самі чехи, отримуючи при цьому 600–700 доларів, за іншим – потрудившись більше часу, заробляти цілу тисячу. Знайдіть мені серед своїх знайомих земляків, котрі б не обрали другий варіант.

Не доводиться й говорити, на що пристав наш знайомий. Спочатку, правда, пройшов своєрідне випробування: за допомогою нехитрого пристрою мав посікти на салат майже тонну капусти. Його місцевий напарник не встигав із качанистої вибирати тверду серцевину.

– Навіть твердість біцепсів пробував, – сміючись, згадує той випадок Петро Васильович.

Людина він надзвичайно толерантна, приязна в спілкуванні та стосунках. Його комунікабельність, уміння налагоджувати контакт із людьми різного соціального стану, характеру вражає всіх, хто знайомий з ним. Працюючи експедитором на «Fakultni nemocnice NA Bulovce», постійно спілкується як із місцевими жителями, пацієнтами лікарень та обслуговуючим персоналом, так і трудовими мігрантами, що переважно є закарпатцями.

Трудова міграція в Чехію значної частини працездатного населення нашого краю давно вже стала повсякденним явищем. І не тільки в цю країну. Заробітна плата, умови праці, побуту в Європі набагато кращі, ніж ті, які пропонують (якщо взагалі пропонують) роботодавці в Україні. Трудова міграція – явище, що потребує дослідження й насамперед належної уваги державних мужів, котрим не байдужа доля країни та її народу. Навіть те, що на поверхні, – зниження соціальної напруженості через незайнятість працездатної частини жителів західного регіону України, надходження значних сум у валюті. Це дозволяє виживати батькам-пенсіонерам, оплачувати комунальні послуги, лікування, навчання дітей. Урешті-решт ремонтувати чи будувати житло тим, хто не втратив надію, що в цій країні все-таки можливі зміни на краще. Але поряд із позитивними набутками в міграційного процесу є чимало й реп’яхів, які чи не суцільно вкривають ці такі яскраві шати.

– У перші дні на підприємстві мене вразила одна деталь, – передає своє тогочасне здивування пан Петро. – На всіх без винятку морозильних камерах і холодильниках висіли навісні замки. Не втримався, запитав господаря. І був вражений почутим: «Це від ваших, українців».

І тепер, коли пан Петро переповідає, мабуть, не вперше цю історію, у його голосі відчувається гіркота, якась жалість, ніби веде мову про чиюсь фізичну недугу.

Під час нашої не такої вже й довгої бесіди цей немолодий чоловік, – природі якого властиво ділитися добром, приходити на допомогу в скрутну хвилину, знаходити можливості, щоб знімати і фізичний, і душевний біль, – здається, не може позбутися ще однієї душевної травми.

– Наші земляки займаються й такою негожою справою, – ділиться закарпатець. – Відомо, що не всі українці працевлаштовуються легально. Дехто трудиться, маючи на руках тільки біометричний паспорт. З усіма відповідними наслідками. Та маємо таких вихідців із рідної землі, які, увійшовши в довіру, доносять ці відомості в поліцію.

Коротка зустріч після кількох місяців, відколи не бачилися. Пан Петро в клопотах. Недавня стихія зруйнувала дах на його будинку, як і в більшої частини мешканців села. Від держави про поміч чути хіба що слова. Доводиться займатися ремонтом. Подальші ж наміри заточені знов на Чехію.

Він, слід сказати, не єдиний такий у місцевому «білому домі». Хтось уже до нього встиг з’їздити на заробітки за кордоном та надбати фінансову перину, чиїсь батьки там, дехто попрацював, та й подався аж за океан, хтось для цього використовує відпустку.

Не хочеться навіть озвучувати те невтішне, що напрошується як висновок.

Михайло ДОБРИН