Бабка Павліна із Хустщини про свій музей, весільні «переставанки» та любов до дітей і рідного краю

Вона дуже любить дітей, тому часто на її подвір’ї чути веселий дзвінкий сміх… А ще звідусіль до неї навідуються туристи, і хто бодай раз побував у гостях у 78-річної Павліни Шимон із села Данилово, що на Хустщині, обов’язково повернеться знову, але вже з рідними й друзями, щоб і їх познайомити з цієї унікальною людиною.

Жвава та фіглярна бабуся з неймовірно добрими очима випромінює суцільний позитив і, немов магніт, притягує до себе людей, бо володіє безцінним даром – любов’ю до ближніх та рідного краю, його звичаїв і традицій. Саме тому свого часу й заснувала на власному обійсті міні-музей під назвою «Хатка бабки Павліни», який за багато років став справжньою візиткою Хустщини та ексклюзивною цікавинкою для туристів не тільки з України, але й закордоння. Та це далеко не єдина добра справа на рахунку непересічної бабусі…

Музей у власній хаті

Розпочалося все у 60-х роках, коли її, молоду дівчину, родом із Рокосова, після закінчення культосвітнього училища направили працювати в сільський клуб Данилова. Тут познайомилася із майбутнім чоловіком, який зачарував майстерною грою на гармошці та баяні. А ще, згадує бабуся, неймовірно вразив побут і традиції місцевих, які значно різнилися від тих, що були в її рідному селі. Пам’ятає, як уперше побачила в одній зі старих хат дуже гарну скатертину, виткану на ткацькому верстаті – так званих кроснах, і не вагаючись, виміняла її на сучасну добротну річ зі свого дому. Так з’явився перший експонат музею, в якому вирішила зберігати шедеври минулого, аби передати їх майбутнім поколінням. Поступово колекція почала поповнюватися старовинним одягом, іконами, керамікою, взуттям, знаряддями праці.

«Спочатку я старовинні речі вимінювала по селу на якісь нові. Але потім люди побачили, що то гарна справа, і самі почали зносити мені в музей експонати. Згодом вдома організувала вечорниці, – згадує бабуся Павліна. – Запрошувала односельчан, і приходило багато охочих, аби поспівати, пофіглювати, згадати старину, відповідно й приносили старі речі, збагачуючи музей. Наразі тут зберігається понад тисячу старовинних експонатів. У 2007 році музею присвоїли звання народного. З часом довелося окремо відкрити музейну кімнату в приміщенні сільської ради, аби гарно розмістити все надбання».

Окремої уваги на цій етнографічній виставці заслуговує давнє весільне вбрання, в яке вдягалися молодята десь у 50-ті роки минулого сторіччя. Тут і весільна сукня нареченої, і ткана сорочка молодого, вишита білими нитками з кольоровими ґудзиками, чимало рушників для калачів, вінок із копійок для молодої, а ще обов’язковий весільний атрибут – курагов, яким, до слова, завдячуючи Павліні Петрівні, користуються в Данилові й сьогодні.

«Переставанки» – унікальна весільна традиція, відроджена та збережена бабкою Павліною

За словами бабки Павліни, курагов – це незмінний весільний атрибут, що символізує кінець дівоцтва та легінства. Увечері перед весіллям його плетуть кумови, оздоблюючи барвінком, різнокольоровими стрічками, квітами, дзвіночками. Попереду весільної ходи курагов несе старший дружба, а дзвіночки всім сповіщають, що радісну подію розпочато. Аби ці давні традиції не забулися, бабка Павліна збирає вдома діточок і готує до так званої «переставанки»: вчить із малечею весільні пісні, вітання для молодят, готує давній одяг, а юні артисти натомість від молодої пари отримують щедрі частування. Бабуся каже, маленькі помічники дуже люблять ці весільні церемонії, завжди цікавляться, чи є запрошення на «переставанки», а вона й тішиться, що дітям добре і традиція збережена.

Незамінним атрибутом для вінчання, каже Павліна Петрівна, були й рушники. Кожна дівчина, яка збиралася незабаром виходити заміж, мала над ліжком грядку з тканими рушниками. По весільному рушнику одразу було видно, до якої родини належала: у багатої був різнокольоровий, а в бідної простенький, без усяких візерунків, бо не мала можливості купити дорогі кольорові нитки. Цікаво, що рушник вважався священним оберегом, і з ним навіть проводжали в останню путь: якщо помирав хтось із пари, то в домовину клали половину весільного рушника.

Щодо стародавнього одягу, то тут теж були свої тонкощі. Дівчина, готуючись до весілля, вишивала збиранку-сорочку білими нитками, на рукавах робила один візерунок. Женихові також білими нитками знизу вишивала широкі штани – гаті. На поясі в нього був гашник. Після одруження молода жінка вишивала вже на рукаві візерунки у два ряди. З кольорів переважали вишневий, голубий, синій, фіолетовий.

Завжди з дітьми, вони – джерело її енергетики та позитиву

«Діти – це моє натхнення, – зізнається бабуся Павліна. – Я все життя з ними: у клубі, коли займалася художньою самодіяльністю, у дитсадочку, бібліотеках, санаторії «Байлово», де оздоровлювалися діти-чорнобильці. І нині не уявляю свого життя без дзвінкої малечі». Тривалий час вела гурток із данилівськими школярами, вчила їх танцювати й співати, готувала до різних конкурсів, оглядів художньої самодіяльності. Багатьом запам’яталися вечорниці – театралізоване міні-дійство з піснями, танцями, приповідками та ритуалами, яке зі своїми вихованцями представляла бабуся. Неодноразово зі сценічними видовищами їздили в райцентр, сусідні села, брали музейний одяг, рушники та різні речі, щоб донести до глядачів дух стародавньої традиції наших предків. Дітям дуже подобалося, і навіть зараз вони звертаються до бабки Павліни, аби навчила колядувати, зробила різдвяну зірку, допомогла змайструвати вертеп. А вона залюбки відгукується на прохання, щоб не забували традиції колядування, аби навідувалися частіше, бо любить їх усією душею. Маючи чотирьох онуків і трьох правнуків, Павліна Петрівна радо вітає всіх. Часто на подвір’ї бабусі збирається чимало дітей, особливо влітку, коли приїжджають учні з пришкільних таборів. Бабуся радіє дорогим гостям і зустрічає їх хлібом-сіллю на вишитому рушникові, а потім починаються забави. І сучасні діти ХХІ століття забувають про свої гаджети та радо граються в ігри зі старенькою, співають, слухають розповіді про давнину, а приїхавши додому, із захватом переповідають іншим.

Берегиня історичного храму

Про цю диво-бабусю писати можна багато, адже, безсумнівно, вона на це заслуговує. Та окремо хочеться відзначити ще одну добру її справу, про яку згадуватиме не одне покоління.

Усім відомо, що візиткою Данилова є неймовірної краси дерев’яний готичний храм св. Миколая Чудотворця – пам’ятка архітектури XVIII ст., що височіє на пагорбі села й приваблює величезну кількість туристів. Однак збудований у 1779 році храм міг не зберегтися до сьогоднішніх днів, і Закарпаття втратило б одну з найцінніших перлин дерев’яної архітектури, якби не люди доброї й сильної волі, що били на сполох, рятуючи її. Серед них найзавзятішою була бабця Павліна.

Про цінність та унікальність головної архітектурної прикраси Данилова, яка була в аварійному стані, вона розповідала всім, оббиваючи пороги можновладців. Разом із громадою після довгих років боротьби за збереження храму звернулася й до греко-католицького єпископа мукачівського Мілана Шашіка, який і допоміг у його реставрації. Долучилися й добрі люди. Довгий період бабуся опікувалася Святомиколаївською церквою, проводила для туристів екскурсії. Після смерті Папи Римського Івана Павла ІІ, після років забуття, у храмі навіть відновили богослужіння, і зараз, правда, зрідка у великі релігійні свята тут служить отець Віталій із Золотарьова. Місцеві кажуть, якби не Павліна Петрівна, то найвизначніша пам’ятка села – церква Святого Миколая Чудотворця – уже могла би давно завалитися.

Попри поважний вік бабуся відвідує й інші храми. Так, нещодавно із односельчанами побувала на освяченні дзвонів у каплиці Теодора Ромжі на Великоберезнянщині.

Ось така, завжди з добром, дітьми та Богом зустріла нас у своєму затишному обійсті мудра берегиня народних традицій бабка Павліна. До слова, зустріла не сама, а з рідною сестрою – вишивальницею від Бога, заслуженою майстринею народної творчості України 89-річною Іриною Куцик. Але про творчий доробок цієї унікальної жінки читайте в наступній розповіді.

Богдана КЛЕКНЕР