ko.net.ua

Як покататися верхи на закарпатських гуцуликах?

Відпочити, випробувати себе на витривалість, навчитися чогось нового, здійснити давню дитячу мрію – усе це можна втілити, взявши участь у гірських кінних походах, що організовують на Перечинщині.

Гуцулики – особлива порода закарпатських коней, які живуть на відкритому просторі, якщо точніше – на високогір’ї і полонинах. Досхочу там випасаються, грають, народжують потомство, з’ясовують стосунки… Живуть звичним природним кінським життям, а по вихідних возять туристів. Навіть непідготовлених, навіть таких, що коня бачили кілька разів у житті, і то здалеку.

Кілометри пішки заради коней

Для того щоб отримати безмежне задоволення від їзди на гуцульському коні, потрібно спершу попотіти і пройти пішки десь 5 км. ФГ «Полонинське господарство», де розводять і доглядають за гуцуликами, знаходиться в урочищі Прелуки, до якого можна дістатися, спершу доїхавши до с. Тур’я Поляна, що на Перечинщині. Там збирається група, і всі на легковиках доїжджають до другого водозабору, далі, якщо ви не щасливий власник позашляховика, тільки пішки. Щоправда, рюкзаки, торби, провіант і все інше вивезе на гору власник, він же тренер і дуже весела та завзята людина – Олександр.

Електронний пастух

Уже за півтори години підйому очам відкривається неймовірна картина під старовину витесаних будиночків, наметів, позашляховиків, кущів яфин, у повітрі витає аромат бограчу й відлуння радісного сміху відпочивальників, що так само піднялися під самі полонини – Гостру та Руну, щоб уже завтра піти в справжнісінький кінний похід. А сьогодні тільки перший день пригоди – і всі з нетерпінням чекають, коли приженуть табун із пасовиська.

Як нам розповіла менеджер Юлія, коні паслися на полонині Гострій. У них є GPS-датчики, тому їх без труднощів знаходять і приганяють у загін. Неймовірне видовище, коли табун мчить на великій швидкості, здається, гуде земля, поки красені наближаються.

Полонинське господарство також огороджене «електронними пастухами» – тонкий металевий дріт, натягнутий по периметру території, не дає коням вийти за межі. Утім пастися й бігти досхочу від полонини до полонини тут є де.

Звикання до коня, навчання

Для всіх приїжджих проводять інструктаж, де охочі поїздити верхи дізнаються про правильну осанку, як тримати ноги в стременах, що робити з повідцем, щоб скерувати коня в потрібний бік, як обійти дерево, ухилитися від галузи, спуститися в яр чи піднятися вгору.

Спершу кожному учаснику підбирають коня. Наслухавшись удома так званих «порадників», що коні можуть укусити, копнути, скинути, спершу стає страшно. Але і людині, і коневі дають час звикнути одне до одного, просто постоявши поруч. Тут стає зрозуміло, що кінь спокійний і задоволено примружує очі під легкі погладжування, не кусатиме нікого, хоч зуби має, і копати точно не збирається. Ані він, ані його друзі, адже зараз ми всі вперемішку стоїмо: люди-коні, коні-люди, і все спокійно. Далі кожного коня сідлають, поки тренер-керівник розповідає і наглядно показує просто на коні, як із ним поводитись.

Уперед – у перший похід!

Працівники господарства разом з інструкторами допомагають кожному з учасників сісти на коня, вирівняти осанку, знайти рівновагу, показують, куди подіти руки-ноги. Потім кожен веде за повідець коня, іде обов’язково спереду нього. Це не так легко, як здається на перший погляд, але важливо, щоб кінь зрозумів і звик до людини. Далі знову працівники допомагають кожному сісти на коня, правильно вмоститися, щоб узяти повідці й нарешті вирушити польовою дорогою в перший, невеличкий гірський кінний похід.

«Добре, що можна триматися за гриву», «А казали, що екстриму не буде, ага» – перші думки, коли тварина робить кроки і розгойдує тебе. Тримати баланс досить важко. І рівної місцини тут нема, і не зупинишся, тому доводиться вчитися швидко і всього відразу: нахил правильний, руки на гриві, повідець попустити, коліна притиснути, не забувати керувати вліво-вправо і дослухатися інструктора: «Не давайте пастися коневі!», «Тримайте повідець!», «Працюйте з конем!», «Ноги не загинаємо!», «Тримаємося рівно! Не схиляємося!», «Уже краще, є прогрес!»…

Людей у групі досить багато, різного віку й підготовки, близько двох десятків, але тренер кожному допомагає, підказує. Водночас усі разом ідуть шеренгою, долаючи рови, розмиті дороги, трав’янистий підйом, лісову мокру дорогу, буковий ліс, різкий схил на бік і вниз, гілки під ногами, над головою, поперед очима, дерева зліва-справа, знову рів і потічок. Зупинка, знов трав’яниста місцевість, і ми – ті, що годину тому не знали, з котрого боку підійти до коня, – щасливими вершниками повертаємося до табору.

Кожному допомагають зійти з коня, ноги трусяться від напруження, але всі до одного задоволені й ідуть смакувати бограч. Одноденний похід на цьому завершується, але для тих, хто приїхав на три дні, усе тільки починається: закарпатська кухня, чани, ночівля в дерев’яних будиночках чи палатках.

Наступного дня триденного походу вершники, уже трішки з досвідом, поїдуть на полонину Гостру, а третього – на Руну. Звідти відкриваються неймовірні краєвиди, до того ж цієї пори можна ще й яфин досхочу наїстися.

Дехто бував тут уже не раз, хтось приїхав уперше. Усім і кожному тут раді й терпляче навчають, розповідають, повторюють. З такими тренерами та кіньми вершником може стати кожен, хто цього прагне.

Оксана ЧОПАК

Фото автора