Дідусь-казкар із Хустщини зберігає та примножує дорогоцінні народні перлини

1 листопада Михайлу Майору із смт Вишково Хустського району виповнилося 89 років. Попри поважний вік, дідусь ще активно творить – пише вірші, особливо полюбляє про рідне Закарпаття, може, розповісти з добрий десяток, а то й більше казок, та таких, що ніхто не чув і не читав, адже сам їх придумує. Лишень кілька років тому перестав складати коломийки, бо зламалась улюблена дримба (давній музичний інструмент). Але при нагоді радо розповідає про своє життя та захоплення народною творчістю.

Народився Михайло Майор у селі Драгово Хустського району в бідній селянській родині. У батьків було 9 дітей. Разом із дідом та бабою в хаті проживало 13 душ. Дідусь Михайло був старшим у сім’ї. Закінчив 8 класів у рідному селі, але дуже рідко відвідував уроки, бо доводилося тяжко працювати. Більше ходив із коровами багатіїв, ніж до школи, наймитував у місцевих євреїв.

Допомагав батькам утримувати сім’ю. На околиці села, біля монастиря, разом із няньом та іншими людьми лупали камінь, випалювали і возили вапно по краю, доходили аж до Мужієва, Великої Бігані, Бовтраді, Косина, Батьова. Там давали вапно в обмін на пшеницю, кукурудзу, овес, квасолю.

З березня 1949 по 1953 рік служив в армії, спочатку два роки в Білорусії, а потім на Далекому Сході, у Приморському краї. Пригадує, що в армії дуже бідували: мучили їх воші, голодували.

Повернувшись у рідне село, почав шукати роботу. Якось потрапив у Вишково Хустського району і тут влаштувався водієм у геологорозвідувальній експедиції, що шукала ртуть. Коли експедиція перебралася в Берегово, почав працювати водієм у колгоспі «Прикордонник», аж поки не вийшов на заслужений відпочинок.

У Вишкові знайшов свою щасливу зірку – вірну супутницю-дружину, з якою виростив трьох доньок, тішиться внуками й правнуками, що радо відвідують дідуся, аби послухати казки, пісні, різні цікаві розповіді.

Співоча та творча родина Майорів

У своїй пам’яті Михайло Степанович зберігає величезну кількість народнопоетичних творів, добре знає звичаї та обряди. У дитинстві часто чув від бабусі, яка відзначалася своєрідним характером та курила піпу, багато бувальщин і небилиць, легенд і казок. Каже, певно, від неї й перебрав любов до народної творчості. Та не він один у родині Майорів творчий. Креативністю, любов’ю до народного мистецтва матінка-природа наділила й сестер Яксиню, Маріку з Драгова та Христину з Тереблі. Вони годинами можуть наспівувати коломийки, а на Різдво колядують аж до ранку.

З особливо великим задоволенням та цікавістю розповідає дідусь-казкар про різні ремесла, які були поширені на Хустщині, знає чимало легенд і пісень, у своїх казках інтерпретує почуте в дитинстві від улюбленого дідуся. Раніше Михайла Майора часто запрошували на уроки з народознавства, де вів мову про виготовлення рушників. На завершення завжди декламував авторський вірш «Посіяла конопельки моя рідна мати», в якому в образній формі акцентував увагу на основних процесах підготовки і ткання рушників.

Весілля за давніми традиціями

Казкар із Вишкова настільки захоплений народним мистецтвом, красою народних обрядів, що одного разу спробував провести весілля так, як воно відбувалося в давнину. Для цього своїми руками зробив чотири череси, наморщив п’ять пар постолів, купив полотно на білі онучі, підготував волоки, в які були заплетені нитки різних кольорів. Відшукав три пари лайбиків, фартухи, весільний давній одяг для молодого, молодої та старости, роль якого виконував сам. Натренував музикантів, щоб грали старовинні весільні мелодії. Кажуть, весілля було проведено настільки вдало та красиво, що ще й сьогодні згадують про це жителі селища.

«На сінокосах у діда Майора»

Якось дідусь влаштував справжню етнографічну подорож у минуле: у великому власному саду облаштував колибу з покладом, а навколо міні-музей: на деревах розвішав давнє приладдя (кужіль, веретено, бисаги, різні глечики тощо), біля воріт – коси та інші давні інструменти. Роздав дітям і внукам певні ролі й відтворив одну добу з життя селянської родини початку ХХ століття: зранку чоловіки пішли косити, жінки на вогні зварили їжу та в бисагах віднесли на поле, ночували всі герої в колибі, а біля вогню розповідали різні небилиці. Каже, зробив це для того, щоб нащадки знали, якого вони роду й племені, щоб любили рідну землю і прищеплювали цю любов наступним поколінням.

У його казках – реалії життя

Писати казки, вірші та пісні Михайло Степанович почав у дорослому віці, особисто зіштовхнувшись із несправедливістю. Кожне його творіння – крик душі. У своїх казках відображає народне розуміння добра і зла («Про бідного чоловіка, що мав двох синів», «Синичка-сестричка», «Про Іванка-Попрянка» та інші). Він таврує безладдя, критикує бездарних керівників, закликає не губити природу, не плюндрувати землю, котра є нашою годувальницею, як, приміром, у вірші «Рідна земле наша мила, годівнице-мати». Не міг спокійно дідусь дивитися на те, що наших юнаків відправляли воювати в далекий чужий Афганістан, захищати там імперські інтереси Москви. Усім серцем і тепер відчуває скорботу та біль за втрачені життя на сході України. І цей біль виносить на папері старою тремтячою рукою.

Уболіває наш герой за літніх людей, що мають мізерну пенсію, за молодь, яка масово виїжджає за кордон у пошуках кращого життя. Адже впевнений, що ліпшого краю, ніж наше Закарпаття, просто немає.

Богдана КЛЕКНЕР