Ужгородський фотограф про улюблену справу та власні секрети успіху

Звичайне амплуа Наталі Боднар – поза кадром. Вона фотограф і має надзвичайно важливу місію – зберігати найважливіші миті життя своїх клієнтів. Сьогодні ж Наталя Боднар й сама опинилася у фокусі нашого, «Карпатського об’єктива». У розмові з нею про те, як розпочалася її кар’єра фотографа, про розвиток фотографії в Ужгороді, про секрети успіху й чимало іншого.

– Наталю, як давно ви займаєтесь фотографією? З чого розпочалось ваше захоплення фотомистецтвом?

Фотографією почала цікавитися ще навчаючись в школі. Займатись цією справою було моєю давньою мрією. Я майже рік вагалася, яку техніку обрати для початку, терпляче відкладала гроші на її придбання, і от мені зателефонував знайомий і запропонував фотоапарат. Далі було вивчення технічних можливостей, прочитання інструкцій, а також спілкування з друзями-фотографами. Вже коли почала знімати, зрозуміла, що цей фотоапарат – не моє і вирішила змінити його на техніку іншої фірми. Коли змінила камеру, то зовсім змінилося моє бачення, розширилися можливості й, відповідно, стали кращими знімки. Професійно почала займатися фотографією на 4 курсі університету (за освітою Наталя філолог (словацька мова) та психолог – прим.).

– Наразі фотографія – ваша основна робота? Чим займаєтеся у вільний час?

З того всього, чим я займаюся, фотографія – це те, що приносить мені неабияке задоволення і найбільший дохід. Окрім фотографування, працюю за фахом – психологом у школі, а також займаюсь журналістикою – пишу матеріали і роблю фоторепортажі для різних видань. У вільний час займаюсь спортом, а от фотоапарат намагаюся відкласти подалі, бо й так 60 % часу щодня я проводжу з камерою в руках. Звісно, трапляються моменти, які мені хочеться сфотографувати, а техніки поруч нема, але нічого.. йду далі J.

Люблю також їздити в гори та пізнавати нові міста та країни. Але і туди не беру з собою камеру, обмежуємося фотографіями на телефон.

– Як оцінюєте рівень розвитку фотографії в Ужгороді? Роботи кого з місцевих фотографів вам особисто імпонують найбільше?

На мій погляд, фотографія досить добре розвинена в місті, особливо, що стосується весільної, сімейної зйомки. На гідному рівні й якість світлин. Порівняно з іншими регіонами, у нас досить таки велика кількість тих, хто займається фотографією. Якщо в кожній області є десь 10-15 топових фотографів, то мені здається, що в Ужгороді їх навіть більше. Когось одного в Ужгороді, особисто для себе, виділити не можу, в мене надто багато друзів-фотографів J. Але є такі, яким я довіряю найбільше. Саме їм я доручаю знімати власні важливі події, бо з ними легко й комфортно працювати.

– А от щодо трендів, які нині панують у фотографії: як Ужгород сприймає новинки?

В Ужгороді ще більш менш готові сприймати щось нове, а от райони до трендів не готові. Люди більше хочуть бачити класичні знімки, без якихось неординарних речей. Мало клієнтів, які готові мати всю таку творчу й незвичайну зйомку. Здебільшого ж просять класичні світлини, наважуються хіба лиш на кілька неординарних фото. Я, власне, також надаю перевагу зйомці, яка буде актуальною завжди. Можна робити 10% модних, трендових фото, решта, думаю, мають бути класичними.

– За весь період своєї роботи вам доводилося фотографувати чимало різних людей, локацій, подій. Чи можете з-поміж усіх зйомок виділити для себе одну, найбільш знакову?

Так, в березні цього року я знімала 128-му окрему гірсько-піхотну бригаду під час навчань на полігоні в Оріховиці. Ці фото потім були на сайті Міністерства оборони, на сторінці міноборони у «Фейсбуці». В ці світлини було вкладено стільки праці, зйомки проводилися у доволі складних незвичних умовах: нам доводилося працювати в багнюці до колін, під час роботи «обпльовувало» пальним з танку, требу було швидко рухатись. А ще потрібно було бути максимально уважним, адже навчання були максимально наближені до бойових умов. Але такі зйомки насправді виховують, загартовують, зміцнюють характер. В результаті – вийшли дуже емоційні світлини, якими я задоволена.

– Що мрієте відзняти в майбутньому?

Дуже хочу познімати в гарячих точках, пожити разом з аборигенами або племенами, зафіксувати їхній побут та звичаї. Такі речі, з одного боку, легко знімати, вони дуже чіпляють людей, з іншого – психологічно важко для людини, котра фотографує. Але мені все одно хочеться спробувати. Ще мрію познімати в країнах Сходу, там дуже особливі традиції, колорит. Ще дуже хочу відзняти індійське весілля.

– З якими труднощами зіштовхуєтесь в роботі?

Звісно, деколи доводиться працювати в складних умов, як-от зйомка військових на полігоні, про яку я згадувала. Стосовно контакту з людьми, то проблем не виникає, мене важко вивести з рівноваги. В цьому аспекті, думаю, мені також стає в нагоді фахова освіта психолога, адже мені легше знаходити спільну мову з клієнтами. При встановленні контакту з людьми допомагає попередня зустріч, спілкування. Як правило, на початку зйомки, працювати складніше, бо людям складно одразу відкритись. Далі спілкуєшся з ними, розпитуєш, допомагають якісь жарти, історії, і через півгодини вони розкриваються, починають бути такими простими і щирими. Ще труднощі можуть виникати з погодою, але тут нічого не вдієш.

– Часто чуємо від людей фрази «Ой, ну я не фотогенічна, на знімках погано виглядаю..». На ваш погляд, дійсно є фотогенічні/ нефотогенічні люди, або ж все залежить від майстерності того, хто фотографує?

Такого поняття як фотогенічність, на мій погляд, немає взагалі. Не фотогенічних людей нема,у декого є просто не сприйняття себе на фотографії. І тут справа не так в тому хто знімає, а хто дивиться готову світлину. Людина, яка вважає що в неї великі вуха, знайде їх в будь-якому моменті. Треба визнати, що на знімку видно більше недоліків, камера показує все те, що людина намагається сховати. Але все ж більше йдеться про психологію людини, яка себе не сприймає на фотографії, а вже далі можемо говорити про професійність фотографа, який вміє приховати ті очевидні недоліки, або ж це йому не вдається. Ракурс, поза, освітлення – це все, звісно, відіграє роль. Можна навіть найгарнішу дівчину сфотографувати так, що вона буде просто жахливо виглядати, а можна ту, яка не має яскраво вираженої краси, як вона собі думає, відзняти так, що вона буде в захваті, підкреслити її унікальність та неповторність.

– Чи любите ви фотографуватися? Як себе почуваєте по той бік об’єктива?

Поки я не почала знімати, мені подобалося фотографуватися. Зараз же це складніше, бо думаю про те, щоб фотографу було зручно, щоб я правильно стояла, гарно падало світло чи ще щось. Останнім часом мене фотографують колеги лише під час спільних зйомках.

– Ідеальна зйомка для вас – це..

Не можу виділити умови для ідеальної зйомки. Де відбувається зйомка, яка погода на дворі,хто в кадрі – це все не так важливо, як те, аби в кадрі були щирі емоції. Найкращі світлини виходять тоді, коли люди розкуті, готові показати справжні емоції. І не важливо якими будуть ці емоції, головне, щоб була іскорка в очах.

– У чому вбачаєте секрет власного успіху?

Найголовніше любити те, що ти робиш й людей, з якими працюєш. Коли тобі подобається, те, чим ти займаєшся, тоді все вийде чудово, а от коли ні, коли ти не відчуваєш від своєї роботи насолоди, то можна, звісно, зробити якісний в технічному плані кадр, але емоцій в ньому не буде. Фотографія має говорити, вона повинна передавати емоції, вона має поглинати в себе. От коли ти дивишся на фото, то має складатися враження, що ти поринаєш у неї, опиняєшся поруч з людьми, які зображені на світлині.

Власне, люди і емоції, які вони випромінюють – це те, що мене надихає.

– Що можете порадити людям, які б хотіли розпочати займатися фотографією?

Ви мусите розуміти, що бути фотографом фізично важко і виснажливо. Це не просто «прийшов-відзняв-пішов». Опісля безпосередньо зйомки, є тривалий процес обробки фотографій, верстки фотокниг. Якщо йдеться про репортажну зйомку, то робота над складання серії фотографій, підготовка опису тощо. Якби я це не любила, то точно би цим не займалася. Тому для початку потрібно велике бажання й любов до фотографії, а також мінімальний комплект техніки та інструкція до фотоапарату. Останню треба прочитати мінімум двічі, а краще тричі. Потрібно багато практикуватися, саме в процесі зйомки викристалізовується власний стиль.

Можна піти на курси фотографії. Але до вибору наставника також варто ставитися відповідально. Треба навчатися в того, чиї фото тобі подобаються, чий стиль тобі близький. Важливо постійно вдосконалюватися. До прикладу, їздити на майстер-класи. Це хороша річ для тих, хто шукає натхнення, потребує підказок. Якщо таких можливостей нема, то зараз в інтернеті є купа навчальних роликів. Головне, докладати максимум зусиль і любити, те що робиш – тоді все вдасться.

Ірина ФРІДМАНСЬКА,

студентка відділення журналістики УжНУ