Закарпатець запевняє, що кінь краще будь-якої машини

У рідному Малому Раківці, що на Іршавщині, було багато колгоспних коней. Зустрічали ми їх часто: під час випасання на території ферми та за важкою роботою в полі, на лісорозробках, під час перевезення вантажу. Коні слухняно виконували команди, засвідчуючи при цьому силу духу та фізичну витривалість. Деколи їздові не просто їх поганяли, а шмагали батогом. Деякі удари були такими сильними, що аж кров бризкала з ран. Ці картини назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Щоразу, коли бачу коня, дякую Богу, що в цьому житті я людина, а не кінь. Не люблю біль і несправедливість: ти працюєш, а тебе ще й б’ють. Хоча, чесно кажучи, таке явище неодноразово мало місце в моєму життєписі. Та хіба тільки в моєму? Цей матеріал присвячую благородній і працьовитій тварині – скакуну, вороному, гнідому, яка не тільки працює, а й лікує.

Ой чий то кінь стоїть?..

Кінь – тварина, що зробила переворот у житті людей. Залишався основним транспортом і робочою силою до кінця XVIII – початку ХІХ століття. Використовують для роботи, у кінному спорті, як продуктивну тварину, що дає м’ясо і молоко. Протягом тривалого часу відігравав значну роль у перевезеннях, рільництві та війні. Приручення коня почалось у ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.

До розкопок у Мулліно вважали, що коня було одомашнено в степах України. Саме кормова база лісостепу Подніпров’я та досвід одомашнення биків (корів) донесено в культурі аріїв, що поєднує землеробство і тваринництво.

Культ коня існував в українців. Зокрема вершниками були язичницький бог громовиці і блискавки Перун та християнський святий Юрій-Георгій. У легенді про Віщого Олега кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть. Іноді він супроводжував свого господаря в потойбічний світ. У козацькій культурі особливе ставлення до коня оспівано в українському фольклорі. У багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь – це брат та бойовий товариш козака. Образ коня є в багатьох видах мистецтва, зокрема в художніх та музичних творах. «Ой чий то кінь стоїть, чия ж то гривонька?» – співається в одній з українських пісень.

За гуцулика замовимо слово

На сьогодні існує близько 200 порід різного призначення. А ми за гуцулика замовимо слово. Перша письмова згадка про гуцульського коня датується початком XVII століття (1603 рік). У творі Дорогостайського «Гіппіка» («Конярство») про нього пишуть: «Спокійний, але б’є боляче».

Багато вчених вважають, що гуцульський кінь є прямим нащадком тарпана лісового і степового дикого коня мишастої масті (кольору), який довго зберігався на Півдні, а зараз повністю знищений. Але тим, хто найбільше вплинув на формування виду, вважається арабський кінь, який потрапив у Карпати під час турецьких воєн. Гуцульські коні виведені в невибагливих і суворих умовах Буковинських Карпат, «гуцули» спочатку мали всі характерні риси диких коней. Їх сотнями розводили в горах у дуже суворих природних умовах. Ізольована від інших, порода розвинулась як стійка й сильна. Розповсюджені гуцулики в Карпатах та в багатьох країнах Східної Європи. Належать до світового генофонду. У 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи й були взяті під охорону.

Правди ніде діти: технічний прогрес витіснив коней з багатьох сфер їхнього застосування. У деяких селах Закарпаття ці тварини скоро стануть екзотикою: на село – одна-дві пари коней.

Гуцулики мої добрі, розумні, працьовиті

Василь Бобіта з Великого Раківця з вороними працює 44 роки. Ці тварини для нього не просто помічники, а справжні друзі. Без них не уявляє свого життя.

– З кіньми почав робити з 14 років. Тепер мені 60. Усі ці роки, окрім двох, коли служив в армії, я коло них, а вони коло мене, – каже конюх. З хліва виводить пару коней, гладить їх. – Гуцулики мої. Це Шоні, а це Рожія. Дуже розумні, усьо ня слухають, роблять, що кажу. Аби кінь слухався, то з ним робити треба. Мій Шоні має 8 років, дуже розумний, усьо ня розуміє, а який робітний! Робивим у хащі, жоден кінь не міг вийти у того великого берега, лише мій Шоні. Так тягав дрова, що ого-го.

Коні доглянуті, чисті, гриви розчесані. Рожія має зірку на голові. Під час фотосесії стоять спокійно.

– Коней не проміняю на жодну машину. Вони на себе заробляють. Невибагливі. Їдять в основному овес і сіно. Накошу трави, принесу, кину в яслі – і їдять. Уночі та в неділю сято не роблю, веду їх на пашу. Води п’ють багато. Конями привезу що треба собі чи людям, коли треба, вожу труни на теметів (кладовище). Навесні зробив шорики на картоплю плугом, плугом загріб. Потім плугом і підгріб. Вручну би було довго і тяжко, – розмірковує селянин.

У господарстві Бобіти утримують корову, кіз, свиней, курей.

– Якщо нема худоби, то звідки буде щось? Є худоба – є гній. Гноїш землю – буде урожай. Так, біля худоби треба крутитися, рано вставати, пізно лягати, вчасно погодувати, напоїти, подоїти. Але ця робота того варта, бо є своє молоко, м’ясо, яйця, городина.

Конюх зауважує, що люди не хочуть утримувати коней.

– Таке файне було лошатко в Рожії, що лише никати на нього і любуватися. Нікому не треба його було. Ледве продав за тисячку. Тепер не дав набратися кобилі, шкода, аби носила лоша 11 місяців, – хомутає коней і йде везти сіно. Вони слухняно виконують команди господаря.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора