Диво-велосадиба на Перечинщині: історія одного перетворення

Тут пахне зерном і дідівською хатою, яка дихає прохолодою та затишком, яка втішить втомлених, нагодує голодних. Бо звідки б ти не прийшов, почуватимешся тут як удома.

Історія велосадиби, що на Перечинщині, унікальна. Вона окриляє та надихає. Вона вкотре доводить, що потрібно вірити в себе, у свою мрію і впевнено до неї йти, навіть коли іншим це видається божевільним.

…Біля воріт велосадиби нас зустрічає Аліса Смирна з дочкою Арішою. Поки ми розглядаємо будівлю, хазяйка розмовляє по телефону з німецькими туристами, які мають приїхати вже ввечері.

Велосадиба подружжя Аліси та Віталія називається «Добра нуч». Жінка розповідає, що така назва від корчми, яка колись давно була в селі. Зупиняючись тут, проїжджі згадували ту «дубру нуч», яку провели. Місцеві кажуть, що саме від цього й утворилася назва села – Дубриничі.

– Я народилася і виросла тут. Це мої рідні краї. Тепер тут росте наша дочка, котрій 6 років. Для неї тут рай. Я була вчителем німецької мови, але в якийсь момент зрозуміла, що в туризмі мені працювати значно цікавіше й потрібно розвиватися в цьому напрямі. Тож я поїхала вчитися в Австрію, прожила там кілька років. Коли повернулася, то почала займатися організацією велоподорожей у Карпати для німецькомовних туристів. Власне ми співпрацюємо з німецькими та австрійськими турагентствами. Потім захотіли зробити щось своє, аби приймати гостей. І так на місці колишнього сільського зерносховища з’явилася велосадиба. Розрахована вона на стомлених дорогою велосипедистів, які шукають бюджетний варіант ночівлі. Сезон тут триває з травня по жовтень.

Аліса розповідає, що приміщення старого колгоспного складу села Дубриничі пам’ятає змалку. Коли їй було 6 років, то вона саме тут заробила свої перші гроші. Коли розпався колгосп, п’ять сімей отримали цей склад у власність як відшкодування за невиплачену заробітну плату. Утім люди абсолютно не знали, що з ним робити. Тому хотіли його продати.

– У цей час я вже працювала в туризмі з містом-партнером Дармштадом і мої колеги-німці підкинули мені ідею, що це прекрасний об’єкт для створення музею сільськогосподарських знарядь праці. Мені це дуже сподобалося, і я повірила в цю ідею. Пам’ятаю, як ми вперше просили ключі, аби відчинити старий склад і прибрати його. Сусіди та власники будівлі були в шоці. По-перше, таке поняття як туризм тоді було не дуже популярне, та ще й у нашому селі. А коли люди чули, що Аліса хоче купити старе зерносховище зі сміттям, пацюками та кажанами й водити туди приїжджих, то ледь не хрестилися. Але ми вірили в нашу мрію, тому робили все можливе і неможливе, аби втілити її в життя. Спершу придбали будівлю, потім досить довго викуповували земельну ділянку під нею. Тільки п’ять років вивозили з цього місця сміття.

Ми намагалися все залишити так, як є. Перший поверх будівлі – це такий собі міжнародний центр зустрічей. Другий – хостел, або ж, як німці кажуть, «матраценлагер». Бо замість ліжок тут матраци. Їх можна переставляти, зсувати або ж узагалі прибрати.

Аліса розповідає, що спочатку створювала велосадибу під іноземного туриста. Бо вітчизняних молодих людей на велосипедах навіть трошки побоювалася. Для цього зареєструвалася на «Couchsurfing», «Warmshowers» та «Booking». Тож гостями велосадиби були різні екзотичні туристи: зі Штатів, Іспанії, Норвегії, Коста-Рики. Утім цьогоріч тенденція змінилася. Відвідувачами дедалі частіше стають українські велолюбителі.

– Це було справжнім відкриттям. До нас почали їхати настільки класні українські велотуристи, що ми просто у захваті. Удень застати їх тут важко. Зазвичай туристи приїжджають пізно ввечері та їдуть скоро вранці. На два дні зупиняються тільки іноземці, які хочуть перевести подих. Тут був один хлопець з Коста-Рики, що приїхав до нас на 90-й день своєї велоподорожі Європою. Дуже схуд, був виснажений. Тож ми його відгодовували, і далі він поїхав на велосипеді в Туреччину. Тепер до нас має заїхати хлопець з Тайваню. Ще був один крутий мандрівник зі Швейцарії. З хорошою роботою, з багатої сім’ї. Але був нещасливий, тож звільнився, купив велосипед і поїхав навколо світу. Недавно завітав Тейлор, який автостопом добирався із США в Крим. Такий здоровий дядько з дредами на прощання сплів Аріші дрім кетчер.

За словами господарів велосадиби, їхній турист – це молодь, відкрита до чогось нового. Яка багато читає, подорожує, спілкується. Бо коли ти закритий, мало їздиш, то не готовий сприймати щось нетипове. Кожен турист приїжджає зі своєю історією. Тоді, як розповідають Аліса та Віталій, хочеться теж усе кинути й поїхати світ за очі. Саме в таких дивовижних мандрівників учишся ставити перед собою найбожевільніші цілі.

Екологічна велосадиба робить акцент саме на зелений туризм, пропонуючи тільки локальні товари та послуги. Якщо співає, то лише сільський колектив, прибирають, готують сільські жінки. Та й самі туристи бажають у своїх ланч-пакетах бачити тільки локальні продукти.

Саме так Аліса Смирна змінила погляд сільських жителів, які вважали цю ідею суцільним божевіллям, і вони стали її однодумцями та партнерами.

– Насправді було дуже важко починати. Ніхто не вірив, що з цього вийде щось путнє. Але секрет успіху в тому, що просто слід бути впевненим у тому, що ти продаєш дійсно особливий продукт.

Отже, як кажуть мудрі люди, не потрібно змінювати світ, треба змінювати себе в цьому світі. Створювати комфорт і затишок не лише для себе, а й мандрівників – основне гасло диво-велосадиби. Адже хто побував тут одного разу, неодмінно захоче приїхати ще. Бо інколи хочеться, хоча б на день-два заховатися від гамірливого міста, від проблем і клопотів, опинитися там, де душа відпочиває від єднання з природою.

Христина БІКЛЯН