31 травня. 16 година. Проходячи набережною Ужгорода, звернула увагу на жінку, яка грала на баяні «Червону руту» біля транспортного мосту. Фальшивила – не те слово. Поспішаю, але за звичкою виймаю фотоапарат і знімкую вуличну музикантку. Її обличчя не видно – застелило хвилясте волосся. Жінка низько опустила голову, ніби намагаючись сховатися за тим баяном.
Вона мене зацікавила. Я підійшла ближче. Стала придивлятись до неї. Одягнута у заношений невипраний одяг, довга чорна спідниця оздоблена вставками з візерунками. Взута у чорні топанки на шнурок, лівий розійшовся у шві. Стою мовчки за кілька кроків, а вона намагається зіграти якусь мелодію на старому баяні, який дивом тримається купи. У картонці лежить декілька гривень. Починає грати «Ламбаду».
– О «Ламбада»! Клас! Як чую її, згадую молоді роки, – почала я розмову.
Після цих слів жінка підвела голову. Риси обличчя гарні, але видно, що зловживає алкоголем і тютюнопалінням. Очі акуратно підведені чорною підводкою.
– Та ну його, – махає рукою. – Пальці пітніють.
– Ви, напевно, не місцева? – намагаюся продовжити діалог.
– Місцева-місцева, з Грушевського. Олена мене звати. Живу на сьомому поверсі, приютила двох дворняжок. Треба їм їсти дати. Оце попросила у знайомого баян, бо хочу купити їм кісточки, – жінка пішла на контакт і стала розповідати подробиці свого життя. – Ніде не працюю. Ходжу по всяких фірмах, заповнюю анкети, але на роботу не беруть. Тих анкет заповнила вже цілу купу.
Кажу, що зараз багатьом ресторанам, кафе потрібні на роботу посудомийниці.
– Мене не візьмуть у кафе, бо треба санітарну книжку, а вона в мене закінчилася. Та і зубів не маю, – відкриває рота і показує відсутність трьох передніх зубів на нижній щелепі. – Читала оголошення (Олена так і сказала: «Оголошення», а не об’ява, як багато хто каже і пише це слово, яке є калькою з російської), що приймають волосся. Думаю відростити і продати.
Прошу дозволу сфотографувати її.
– Та нє. Я нефотогенічна. Курю, то лице стало негарним. Стара уже. Буде 42. Он зубів нема, – прикрила рукою рот.
– 42 – це хороший вік: життя тільки починається, – підбадьорюю її. – Я зроблю гарне фото і покажу вам. Якщо не сподобається, то зітру.
Після цих слів очі жінки аж засяяли. Вона розпрямила плечі і кокетливо прогорнула волосся з очей.
Перехожа у світлих бриджах і майці у синю смужку зупинилася біля нас, глянула, а потім вийняла гроші і поставила у коробку.
– Ой небога одна. Шкода її, – тільки і сказала жінка, поспішаючи у своїх справах.
Тетяна Грицищук, фото автора