Діло майстра величає, або Історія про закарпатця, який більшість свого життя займається однією справою

Є люди, які протягом усього свого трудового шляху займаються однією роботою. Проте саме для них це не просто робота, а справа всього життя. Мова йде не про бізнесменів чи депутатів, які, отримавши мандат, намагаються втримати його до останнього, а про звичайних українців, чия робота приносить іноді все ж більше користі, хоча є доволі непомітною.

До них звертаються за допомогою різні категорії людей, різних матеріальних статків, національностей, віку. Насправді саме їхня професія на сьогодні є доволі затребуваною. Хоча й не приносить значних коштів, але вимагає чималої сили, навичок і терпіння. Наразі ми говоримо про звичайні робітничі професії. Не про юристів, економістів, програмістів, а про тих, хто своїми руками може щось полагодити.

Сьогодні ми розповімо про Юрія. Чоловіка, який протягом більшої частини свого життя, а саме 18 років, ремонтує взуття. Тепер йому 35. Можна сміливо сказати, що завдяки цьому майстру мукачівці мають, у чому зручно ходити за покупками, на прогулянку, на роботу.

Юрій зустрічає мене зі скромною посмішкою, каже, одразу зрозумів, що я журналіст, і про свою справу розповідає доволі скуто. Здогадався, що я кореспондент, бо вже багато років працює з людьми. Певно, він ще не знає, що клієнти розповідають про нього, як про хорошого майстра, який професійно виконує свою роботу. На такі розмови йому не вистачає часу, бо руки та й голова завжди зайняті ділом.

У майстерні якась жінка чекає на своє взуття. У Юрія настільки багато справ, що на бесіду зі мною він не має вільної хвилинки. Каже, що говорити може лише тепер, паралельно ремонтуючи чергову пару.

«Насправді за професією я бухгалтер. Освіту здобував у прекрасному та дуже гарному місті Львові й закінчив навчання із червоним дипломом, але все ж вирішив повернутися на рідне Закарпаття. Живу не в Мукачеві, а в селі Горонда, що більше як за 20 км від нього. Кожного дня їжджу в місто на роботу, не працюємо лише на свята», – розповідає Юрій Юрійович.

Знання про роботу йому передав батько, який також майстрував довгий час, але, на жаль, уже помер.

«Він захворів, і я прийшов йому допомагати, а потім так склалося життя, що мав працювати тут. Хоча навчатися ремонтувати взуття доволі важко. Роботи не було, а заробітки я не люблю, бо йти від сім’ї собі дорожче. Не поважаю заробітки, ніколи на них не піду, тому й залишився тут.

Спробувати працювати в іншому місці я просто не встиг. Після навчання була пропозиція робити в банку, але зарплатню пропонували невелику, і мене це не влаштовувало. Тут також, якщо люди мають гроші, то і я маю, якщо ж ні, то відповідно і мій заробіток падає. Крім того, прибуток частково залежить і від сезону. У салоні нас працює двоє. Я та чоловік моєї сестри. Якщо людей мало, то працює лише один із нас, а матеріал ми закуповуємо у Львові».

На запитання, чи багато взуття ремонтує на день, Юрій відповідає: «Як коли, іноді, буває, що на однією парою працюю півдня, іноді можу зробити 15–20 пар. Усе залежить від роботи, яку потрібно виконати, та мого настрою». (усміхається, – ред.).

Запитую, чи не бажає передати свої знання й роботу дітям і взагалі чи має сім’ю. «Звісно, маю. У мене дві дочки, – каже майстер. – Утім не хочу, щоб вони працювали так само, як я. Робота важка й доволі шкідлива. Багато взуття різної якості, та й люди бувають різні».

Ілона ВІЛЬНА