Хранитель дерев’яного храму на Березнянщині: «Туй хочеме живота, там – царства»

«Карпатський об’єктив» поспілкувався із хранителем діючої дерев’яної церкви на Великоберезнянщині

Дід Микола Чорнак віддавна – понад 40 років служить у церкві св. Михаїла у селі Вишка на Великоберезнянщині. Цікаво, що більшість церков тут називаються на честь цього Архангела. Хоча наприклад, у багатьох інших селах традиція така, що церкву називають на честь того покровителя, якого відзначають на храмове свято у цьому селі. Храм у Вишці на Петра-Павла, а от церква – Михайлівська. Дід Микола оберігає її уже майже півстоліття. За совєтів був куратором, потім касирем, тепер-от дзвонарем служить.

Він чекає нас на подвір’ї біля церкви. Дві години тому тут відслужили літургію, тепер коло церкви тихо, тільки вітер шумить в деревах. Сідаємо на лавці, що прироблена на зовнішній стіні храму. Поруч вішали для палок та верхнього одягу.

– Коли-м був касірьом, за тими костурами знав-им, кілько людей в церкві і яка має бути сума у буксі, – жартує дід Микола.

Насправді церква, як і усі деревяні, невелика, увесь сільський люд що бажав відстояти літургію, туди б не помістився. Та й тепло всередині в «рокаши» – тому верхній одяг та головні убори лишали знадвору. Всередині церкви люди теж розміщалися за певним «протоколом»: в наві стояли люди, у бабинці – жони, а молодь та молодиці з дітьми стояли службу надворі.

Тепер не завжди, каже дід Микола, так багато люду,що в церкві не поміщається. Не ходять до церкви. Так що місця вистачає.

Тим не менше, люди про свою церковцю дбають. От недавно виклали навколо храму доріжку із кам’яних брил. Теперішній куратор, або як кажуть у села, «голова церковної двадцятки» домовився у кар’єрі неподалік,чоловіки із села зібралися, навозили каміння із лісу та й вимостили доріжку. Тепер не страшні затяжні гірські дощі й люди не мусять під церквою болото місити.

Діда Миколу хрестили в цій церкві. Тоді вона була греко-католицька, тепер – православна. дід пам’ятає різні часи, який зазнавав храм. Побудована вона близько 1700 року. Тепер, уже понад два десятки років, має дах з бляхи.

– Старий деревяний розсипався, а за совєтів не дозволяли перекривати церкву, то я ходив, підлатував ті дранки. А тоді уже за вільної України перекрли церкву – бляхою. Стара автентична дранка зберігається у коморі.

Дід Микола запрошує нас до храму. Показує усі його принади. Тут дуже затишно, по-домашньому: вишиті серветки, рушники, покривала на лавиці.

Не менш цікаве традиційне убранство церкви. Насамперед, ікони.

Помічаємо на іконостасі біля царських врат під Богородичною іконою з Дитятком жіноче зображення. Це не Богородиця, бо свята жінка має непокриту голову, а Матір Божа завжди зображується з омофором. Вона стоїть на місяці-серпові, ріжками догори.

– Це дуже рідкісна ікона Марії Магдалини, яка вважається супутницею Ісуса Христа – пояснює екскурсовод Олена Кудря, яка часто організовує тури дерев’яними храмами Закарпаття. – Про те, що це саме вона, говорить те, що ця свята – простоволоса. На інших іконах її зображають також такою, що стоїть однією ногою на змієві, що держить у пащі яблуко.

Гід, яка знає церкву дуже добре, просить діда Миколу показати ще одну цікаву ікону. Це ікона, що називається «Ісус Христос Істинна Лоза». Вона наразі встановлена на скорошах – на балкончику над бабинцем, де стоять службу чоловіки, що не в церковній двадцятці. Її незабаром переустановлять вниз – бо дуже цікава.

– Цей образ часто зустрічається на Великобрезнянщині, цікавор.ю що ці райони Закарпаття не придатні для виноробства. На образі бачимо, як із Тіла Господнього виростає лоза, й з неї у чашу тече вино. Чому ж називається «Ісус Христос Істинна Лоза»? Теологи пояснюють так, що коли людина п’є напій із звичайної виноградної лози, її поступки можуть бути неправедні. А коли людина припадає до вина Євхаристії, таїнства істинної християнської віри, тоді вона приходить до спасіння своєї душі.

Насамкінець екскурсії дід Микола веде нас до свого теперішнього «царства» – на дзвіницю, де він скликає на службу, сповіщає про покійника, та навіть перед грозою, що дуже часто тут буває, дзвонить.

– До мене дзвонарем у церкві була жона, вдовиця колишнього дзвонаря, як він умер, то вона його замінила. А тоді уже негодна стала, то я пішов дзвонарем.

Тут три дзвони, найменший – найстаріший, ще з мадярських часів.

– У Першу світову усі дзвони по селах зібрали на воєнні потреби, їх переплавляли на зброю, то й наші забрали. Залишили тільки найменший. А ці два більші докупили пізніше.

Тут на дзвіниці зберігається й церковця, з якою бетлегеми колядують на Різдво, вона переплетена перевеслами із колосків. Також – старовинне Євангеліє, яке потребує реставрації. Божу звістку з нього не виголошують, бо розсипається, але бережуть як реліквію.

Але не цим дід Микола переймається. А тим, що діти до церкви не ходять.

– Раніше ми бачили, що отиць ходив до церкви, мамка ся молила – то й ми так робили. А мої діти на мій приклад не зважають, – у діда блищить сльоза. – Бо то треба, знаєте, не лем на служби ходити, а й середу п’ятницю тримати, говіти – а вони того не хочуть!

Хоча сам дід Микола вірить, що варто бути богобійним, що віра рятує й допомагає.

– Я кожду п’ятницю із жонами ходжу до церкви читати РУженицю (це не православна молитва, а греко-католицька, але ми її пам’ятаємо, знаємо, читаємо дома, а по п’ятницях – укупі в храмі). І я вірю, що Богродиці це любо, бо вона мені якось приснилася і сказала, що ти будеш у царстві моїм. На то й надіюся, – каже дід Микола.- Бо туй хочеме живота, а там – царства.

Тетяна Когутич