Закарпатець у Лондоні – мрії здійснюються…

Олександр завжди мріяв побачити світ, адже перспектив для молодого хлопця в рідному Виноградові не було. Та й які перспективи могли чекати на нього в місті, де практично всі намагалися виїхати в пошуках кращої роботи й життя в Чехію, Італію чи Іспанію.

Будучи старшим сином із трьох дітей, Олександр дуже швидко подорослішав, адже батько був професійним заробітчанином і вже майже 15 років трудився по черзі в Угорщині, Росії та Чехії. Навіть півтора року встиг попрацювати в США. Тому частенько Сашко залишався за старшого в сім’ї й допомагав мамі на повну силу.

Ще в досить юному віці він вирішив піти власною стежкою і зрозумів, що без знання англійської йому буде дуже важко за межами своєї держави. Так, Сашко вивчив мову і почав читати класичну англійську літературу, він мріяв потрапити до Лондона та Манчестера, щоб відвідати Музей Шерлока Холмса і футбольний матч на домашньому стадіоні клубу «Манчестер Юнайтед».

Після школи Олександр навчався у Львівській політехніці, потім відслужив в армії й надумав поїхати на заробітки до Чехії, бо працювати офіційно за мізерну заробітну платню не зміг. Закордонний паспорт та всі необхідні документи за рекомендацією хорошого знайомого виготовили досить швидко. Сашко передав естафету старшого мужчини на кілька років молодшому братові, який у 19 років уже встиг одружитися та стати батьком, і поїхав до Праги працювати на будівництві.

Там усе було не так, як удома: велике та охайне місто, і як здалося на перший погляд, багато людей, чимось схожих на Сашка. Вони не мали часу сидіти коло під’їздів, обговорюючи сусідів, і не звертали увагу, що про них скажуть інші, а рухалися, працювали, відпочивали. Невдовзі такий стиль життя став для Сашка дуже комфортним: протягом тижня він працював, часто понаднормово, навіть суботній день практично завжди виявлявся робочим, а от неділя була розпланована й кожного разу непередбачувана. Зранку юнак виходив із дому, сідав, не задумуючись, у громадський транспорт, навіть не прочитавши, куди він рухатиметься, так само спонтанно виходив і гуляв майже весь день. Кожного разу хотів потрапити в таке місце, де не був ще ніколи.

Якось випадково зайшов у невеличкий ресторан «Маленький Будда», де ні власник, ні персонал не знали української чи російської мови, зате вільно говорили англійською. За сусідніми столиками сиділа досить велика компанія молодих хлопців та дівчат, які розмовляли досить голосно й періодично співали «Боже, хорони королеву». Побачивши Сашка одного, вони запитали, чи знає він англійську, і запросили до себе. Він погодився й увесь вечір слухав їхні розповіді про подорожі Європою, розказував новим знайомим із Великобританії про Україну, важкі умови життя для молоді, закарпатську кухню, термальні води та Говерлу. А також про мрію відвідати колись їхню країну. Як і годиться, обмінялися контактами, і вечір залишивсь у спогадах.

Сашко повернувся до роботи, і дні пролітали, як одна мить…

Та невдовзі передзвонив Генрі – один із знайомих британців. Розговорилися й домовилися ще раз на вихідних попити пива на тому самому місці. У неділю Олександр приїхав і застав практично всю компанію. Генрі після кількох бокалів запитав, як він ставиться до радикальних змін у житті. Сашко, не зрозумівши запитання, відповів, що нормально. Тоді Генрі поцікавився, чи не хоче він поїхати з ними. Сашко спочатку подумав, що це якийсь жарт чи щось у цьому дусі. Але Генрі сказав, що розповіді Сашка вразили його та друзів. Вони не розуміли, як можна, маючи вищу освіту, отримувати менше 100 доларів чи фунтів на місяць.

Поїхати із практично незнайомими людьми в іншу країну – така думка приваблювала й лякала одночасно. Сашко попросив у Генрі час подумати, бо він стільки вже працював тут, у Празі. Жив на квартирі із земляками, працював разом із ними, здружився з багатьма. Генрі із розумінням ситуації записав на салфетці свою скайп-адресу і сказав, що вони за кілька днів повертаються додому, а Сашко може дзвонити йому, коли надумає. На цьому розмова про переїзд закінчилася, а пиво та бесіди на нейтральні теми продовжилися.

Сашко не зміг довго пручатися думці про переїзд, порадився з рідними й передзвонив Генрі. Він не знав, з чого розпочати розмову, хаотично розказував про документи, які потрібно для візи, роботу, житло і т. д. Генрі посміхався й говорив, що це все можна зробити. Сашко приїхав додому і почав готуватися до поїздки. Із візою не було жодним проблем, і дуже швидко він уже летів в омріяний Лондон.

Його зустріли Генрі та Шон – ще один знайомий із веселої компанії в ресторанчику «Маленький Будда». Хлопці відвезли його до однокімнатної квартири в районі Саттон. І сюрпризи не завершилися, бо батько Генрі, Стівен, запропонував Сашку роботу в себе на фірмі, яка виробляє меблі. На першій ж вечері він запитав, чому йому так допомагають. Пан Стівен приніс альбом і показав старе фото своїх дідуся та бабусі й досить хорошою українською сказав, що їх звали Іван і Катерина. Вони були із сучасної Львівської області. Як і тисячі емігрантів зі Східної Європи, покинули свої домівки в часи Другої світової війни й не захотіли повертатися на батьківщину, яку вважали окупованою комуністами. Доля закинула їх аж у Великобританію. Дідусь Генрі Стівен-старший (у колі рідних Степан) уже народився тут, у Лондоні.

І коли Генрі розказав про українця Олександра, батьки запропонували допомогти хлопцю. Коли Сашко повідомив рідним про все, що дізнався від пана Стівена, мама розплакалася, а тато посміхнувся і сказав, що земляки завжди помагають своїм.

Олександр уже майже три роки живе в Британії, планує залишитися назавжди. Давно відвідав Музей Шерлока Холмса та багато інших, був на матчах «Манчестера», але тепер є фанатом «Арсеналу». І надалі працює на меблевій фабриці, адже робота йому подобається. Як справжній українець, відкладає з кожної зарплати.

Минулого року в гості до нього приїздили батьки. Мама при від’їзді нагадала йому про дитячу мрію – Лондон, і обоє сміялися, бо й близько не думали, що ця мрія стане реальністю.

Вікторія КОПИНЕЦЬ