Створювати те, що відчуваєш

Я завжди захоплювалася людьми, які власними руками створюють щось прекрасне, виконують роботу з творчим натхненням, з індивідуальним баченням, повністю поринувши в себе та свої думки.

Зустріч з такими людьми завжди надихає на щось приємне, в їхніх очах ніби горить магічний вогонь. Вогонь, що зігріває.

Сьогодні я розповім про жінку, котра власноруч створює надзвичайно прекрасні, витончені скульптури. Жінку, якій поталанило займатися в житті тим, що їй подобається і приносить задоволення.

– Коли ви захопилися мистецтвом?

– У 14 років я зрозуміла, що хочу малювати. Тоді й записалася в художню школу Мукачева. Це досить пізно, адже діток зазвичай віддають на навчання в молодшому віці.

Проте вже наступного року я виграла конкурс імені Мункачі (моя робота, на жаль, не збереглася) і зрозуміла, що хочу займатися цим і більше нічим. Вирішила, що малюватиму і стану скульптором. Уже в 19 років я вступила до Коледжу мистецтв ім. А.Ерделі, що в Ужгороді, на станковий живопис, але там мені не дуже сподобалося, бо це було не моє. Через два місяці перевелася на різьбу по дереву. Там уже мала більше роботи безпосередньо над створенням скульптури, і це було дуже цікаво. Коли я закінчила 4-й курс, викладач Михайло Михайлюк сказав, що мені потрібно їхати у Львів вступати до академії. Зізнаюся, спочатку все здавалося дуже страшно. Львівська національна академія – це було щось надто високе. Я відповіла, що спробую, проте викладач запевнив мене, що я зможу. Так і сталося.

Коли я їхала подавати документи, то вирішила остаточно, що хочу саме туди. До дівчат там ставилися доволі скептично, бо для цього виду мистецтва потрібно мати чималу силу, однак мені її ніколи не бракувало.

– Хто вас підтримував у цьому рішенні?

– Під час вступу казали, що в мене може нічого не вийти, бо там дуже великий конкурс, але підтримка батьків, особливо тата, мені допомагала. Він дуже хотів, щоб я вчилася, отримала вищу освіту, і був дуже задоволений, коли мені все вдалося. Відтак почалися роки плідної праці та дуже цікавого навчання.

Там я мала честь вчитись у Володимира Одрехівського, який тепер є ректором Львівської академії мистецтв. Це дуже благородний інтелігентний чоловік. Він багато чого мене навчив. Також був дуже хороший викладач Дмитро Крвавич, на жаль, нині його вже немає серед нас. Це була людина, котра надихає. Знаєте, є викладачі, які вчать, і ті, які надихають. Він умів надихати.

Узагалі мені пощастило: у моєму житті було багато прекрасних учителів. З часом я зрозуміла, що то були великі люди, які давали мені дуже цінні уроки. Наприклад, викладач Олександр Дуфанець. Він лишень одним словом міг пояснити щось важливе, пояснити так, що це було дуже просто й досконало. Наша академія має таких викладачів, таких прекрасний людей.

– Не хотіли залишитися у Львові?

– Я думала про це, але на 5-му курсі вийшла заміж і вже на 5-му місяці вагітності захищала диплом. Моєю роботою тоді була скульптура жінки заввишки майже у два метри.

Жінка у танці, 2004 рік. Студентська робота

– У вашій родині були скульптори?

– Ні, у родині не було навіть художників, хіба що теслярі, але точно сказати не можу.

– Хто із митців вам подобається найбільше? На кого ви, можливо, рівняєтесь?

– Найбільше подобаються роботи Івана Мештровича. Костянтин Бранкусі, Олександр Архипенко та Михайло Врубель – це близькі мені митці.

Роботи Емми вражають. Далеко не кожному дано створювати такі скульптури, адже для того, аби зробити щось подібне, потрібні не лише знання, але й уміння відчувати.

Іванна БОНДАРУК