Хустянка розписує декоративні тарілки

Творчість – це завжди щось неординарне. Любов до мистецтва може зародитись і в дитинстві, і у зрілому віці. У хустянки Світлани Подоляк жага до прекрасного – ще з юних років. Сама майстриня впевнена, що дар отримала у спадок, бо колись схожими речами займався її дід.

Світлана виконує декоративний розпис посуду. Деякий купує, деякий ліпить сама з полімерної глини. Займається творчістю давно, але якщо раніше більше тяжіла саме до ліпки, зараз же – до нанесення узорів та орнаментів. Більше про своє захоплення вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Ліпила раніше, ніж говорила

Вдома у хустянки було багато керамічного посуду. Її дід колись працював на керамзаводі і дуже захоплююче розповідав про виробничі процеси, створення керамічних сувенірів, їхнє оздоблення та символічне значення.

«Мене практично з двох років виховував дід, бо батьки завжди були на роботі. Ми з ним проводили багать часу. Я з захопленням слухала його розповіді, бавилася з тарілками, які він колись приніс із роботи, різними скульптурками. На той час завод уже не працював. Та дід сумував за роботою, яку дуже любив. Він ночами сторожив на приватній фірмі, а цілі дні проводив зі мною. Ми ліпили з пластиліну птахів, тварин, квіти, людей, машинки, поїзди, посуд. Ліпили і з глини, коли я була вже більшою. Але мої вироби просто висихали під сонцем, були неміцними, бо в нас не було спеціальної печі для обпалювання. Тим не менше, вони могли простояти цілими і років три, і п’ять. Я їх розмальовувала гуашшю і дуже собою пишалася. Про спеціальні фарби тоді ще не знала нічого. Потім закінчила художню школу, мріяла стати майстринею з кераміки. Але помер батько, а я була єдиною дитиною у мами. Тож вона мене в інше місто на навчання не відпустила. Це мене дещо зламало. Я закінчила лісотехнічний коледж і працювала бухгалтером. У вільний час просто малювала. Потім вийшла заміж, народила доньку і… вже перебуваючи у декретній відпустці… повернулася до творчості, – розповіла «Карпатському об’єктиву» Світлана.

Ліпкою вона захопилася не просто так, а щоб у дитини був цікавий посуд, із якого б їй хотілося їсти.

«Я сама неймовірно вибаглива у їжі. Малою їла дуже погано. Тож готувалася до найгіршого. Запаслася завчасно терпінням, передивилася масу відео, як декорувати страви для малят, обміркувала, які тарілочки та чашечки можна зліпити для доні. Пройшла навіть свій перший майстер-клас із ліпки у режимі онлайн. Але коли почала переводити Ребеку з грудного вигодовування на звичайну їжу, виявилося, що вона успадкувала апетит у чоловіка – їсть все і не має жодних забаганок. Це стало приємною несподіванкою і відкрило мені можливість у вільний час займатися творчістю. Вдячна й мамі, що допомагає мені досі у догляді за донькою, аби я могла займатися своїм», – зізналася Світлана.

Тож перший серйозний виріб, який вона виліпила в дорослому віці, була тарілочка для каші.

«Я починала з посуду. Знайшла безпечні фарби, хорошу якісну глину. Робила ж для себе і дуже старалася, аби не нашкодити дитині. Процесом так захопилася, що зрозуміла – це саме те, чим хочу займатися серйозно. Тож купила собі ще декілька наступних майстер-класів і передивлялася багато інформації в інтернеті, аби мати необхідні знання. Згодом зрозуміла, що краще займатися декоративними речами – для декору помешкання. От так і почалося моє захоплення розписом», – наголосила закарпатка.

Розпис – як музика, що виходить із серця

Зараз у доробку Світлани Подоляк і усілякі статуетки, і підноси, і чашки, і тарілки, і багато іншого. На роботу над одним виробом вона витрачає 3-5 днів. Іноді навіть більше.

«У творчості серйозно я шість років. Виліпила приблизно дві сотні виробів, розписала десь 300. Готові речі продаю. Покупців шукаю переважно за кордоном. Крім того, і далі працюю на основній роботі. Поки тільки займатися розписом не можу собі дозволити. Керамікою я так і не займаюся, бо піч дорога. Вироби або досі ліплю з полімерної глини, або купую готові, наприклад, чисто білі тарілки та розмальовую їх. Технік нині існує розпису дуже багато. То – ціла наука. І мені шкода, що не здобула фахову освіту. Але багато що мені вже вдалося опанувати самотужки. Деякі узори вигадую, деякі наношу класичні. Розпис – як писанкарство, кожен символ може мати певне значення. Наука дуже об’ємна і цікава», – зізнається умілиця.

За її словами, змішувати фарби і експериментувати з візерунками – найцікавіше, що лише може бути у мистецтві взагалі.

«Для мене розпис – це поезія, але поезія барв, а не слів. Це музика, яка виходить із серця. Надихає зазвичай сам виріб. Наприклад, тримаю в руках годинник, дивлюсь на нього і уявляю, як можна оздобити. Або ж вазу, чи підсвічник. Потім на папері малюю ескіз і лише після цього беруся до роботи. Якщо ж мова про ліпку, то ідеї черпаю з природи. Обожнюю рослинний і тваринний світ. Маю багато статуеток песиків, котиків, коників, зайчиків, ведмедиків, їжачків, навіть дерев і квітів… Ліпити, між іншим можна навіть використовуючи готові форми. Для стандартних простих речей вони чудово підходять. На мою думку, коли людина отримує задоволення від того, що робить, усе виходить і позитивні емоції передаються іншим. Я люблю тішити оточуючих чимось гарним і приємним, піднімати настрій людям», – каже хустянка.

Світьлана дуже мріяла вчитися у Києві на факультеті кераміки. Тож головною її мрією є таки відповідна освіта і піч, без якої керамічні вироби створювати неможливо.

«Навіть якщо не наберуся мужності поїхати вчитись – заочно, звісно, піч купити мушу. Зараз продаю вироби і відкладаю кошти саме на цю покупку. Здається, у всьому Закарпатті зараз таких печей одиниці, у Хусті немає жодної. Але хочу її придбати на знак пам’яті про улюбленого діда, якого не стало, на жаль, шість років тому. Також планую й надалі шліфувати майстерність, працювати над собою і створювати нові цікаві вироби», – наголошує майстриня.

Марина АЛДОН