Із поліефірного шнура мукачівка в'яже килимки

Дитячі захоплення залишають відбиток на свідомому дорослому житті. Те, що колись зачаровувало, може стати поштовхом для чогось важливого з часом. Звісно, не у всіх, але творчі люди світ сприймають по-своєму… через емоції, спогади, невидимі внутрішні вібрації…

Колись бабуся Ірини Магочі займалася ткацтвом. Процес традиційний у давнину і рідкісний сьогодні. Тож онучці він здавався якоюсь магією, своєрідним ритуалом, коли зі кольорових смужок народжується щось нове, габаритне і трохи казкове. Пробувала допомагати, завжди спостерігала за кожним рухом… Коли ж виросла, і сама захопилася рукоділлям, щоправда, трохи іншим. Проте також створює килимки, лише вже в іншій, сучасній техніці.

Майстриня впевнена, що її вироби додають оселі затишку і роблять клімат у родині більш сприятливим для душевних розмов та спонукають до відкритості. Своє хобі вважає кращим відпочинком і мріє передати доньці. Більше про своє творче і водночас корисне захоплення мукачівка розповіла «Карпатському об’єктиву».

Випадкова невипадковість

В’язанням Ірина захопилася в дитинстві. Це були шарфики та шапочки спицями, серветки гачком. Усього навчила її бабуся по лінії мами, з якою вона й виросла, бо батьки були завжди заклопотаними, постійно в роботі.

«Мене виховувала баба Марія. Жили ми тоді в селі на Хустщині. Мама з татом то на роботі були, то на заробітках у Чехії… А ми з сестрою із бабусею проводили більшість часу, допомагали їй у господарстві, а вона нам у навчанні. Ті роки пригадую з особливим теплом. Коли бабусі не стало, мені було 13. Пережила втрату дуже важко. Потім поїхала вчитися до Ужгорода. Із Віктором познайомилася у 18. Тоді ми обоє були ще студентами. Після одруження мешкаємо в Мукачеві. Коли народилася Ярина, в’язала для неї багато одягу, повернулася фактично до рукоділля. Потім одного разу шукала узор у мережі і натрапила на майстер-клас плетіння із поліефірного шнура. Мене техніка зацікавила, але вирішила створювати не сумки чи кашпо, а переважно килимки та доріжки, як колись бабуся. Тільки вже трохи інші», – поділилася думками з «Карпатським об’єктивом» умілиця.

І ось уже п’ять років закарпатка займається незвичним килимарством. Килимки в неї різних розмірів, кольорів і форм, але всі дуже акуратні і гарні.

«Своє хобі вважаю випадковою невипадковістю, – зізнається Ірина Магочі. – Із одного боку, своїм хобі продовжую родинні традиції, з іншого – творю щось своє, індивідуальне. У кожен виріб вкладаю частку власної душі, ретельно підбираю матеріал, узор, кольорову гаму, обмірковую розміри та форму. Якщо раніше сестра вважала, що плетіння для мене є тимчасовим захопленням і навіть насміхалася, то зараз сама замовляє килимки для лоджії, ванної, холу. Загалом у моєму доробку більше 300 килимків. Мала б більше вільного часу, було б ще більше. Над одним середнього розміру працюю близько тижня. Найшвидше впоралася за два дні, а найдовше працювала над великим – 2 на 2 метри впродовж чотирьох місяців. Між іншим, його в’язала саме для сестри».

Найважче майстрині давався перший килимок, бо тоді вона ще не мала ні достатньо знань, ні досвіду.

«Перший виріб я три рази розплітала. Не вдавався таким, як задумала. Це був звичайний овальний килимок довжиною 70 сантиметрів. Зараз усі рухи відточила до автоматизму. Працюю і слухаю музику чи навіть бавлюся з донькою. Точніше, моє заняття для мене є навіть не роботою, я психологічно відпочиваю, коли беру до рук нитки. Чоловік жартома мене навіть кицею називає, бо я завжди вечорами сиджу з клубочками», – зізнається умілиця.

Від килима-гіганта до лялькових килимків

Найбільший килимок Ірини має довжину 3 і ширину 2 метри. Його вона зробила для мами.

«Мама у нас людина хоч і дуже працьовита, але ніколи не тяжіла до рукоділля. Сестра Тамара, між іншим, характером пішла в неї. Два роки тому вона попросила мене зв’язати для неї сірий килимок. Чомусь дуже любить цей колір. Я вирішила здивувати її і приготувати сюрприз. Треба було бачити захват мами, коли я привезла їй килим. Він їй дуже сподобався і зараз стелить його тільки до свят», – наголошує вона.

А от найбільш цікавим виробом умілиця вважає покривала на автомобільні сидіння.

«Робота була непростою, бо таке я в’язала вперше. Треба було все підлаштувати під розміри та й форма як-не-як незвична. Але я впоралася і Віктор гідно оцінив мої старання. Найменшими ж моїми роботами є килимки для ляльок. Їх плету для Ярини. Найбільш крихітний – 10 на 10 сантиметрів. Але чому не порадувати доню, якщо просить», – стверджує мукачівка.

Поліефірний шнур майстриня називає унікальним матеріалом, бо з нього можна в’язати багато дуже цікавих речей.

«Від одягу, аксесуарів до речей для дизайну інтер’єру. Зі шнура можна сплести все, що душа забажає. Техніка нескладна, досить вміти володіти гачком. Узори є в мережі, можна знайти навіть детальні інструкції до багатьох виробів. Далі вже все справа практики. Із часом кожна умілиця починає відступати від шаблонів і вигадувати щось своє, індивідуальне. Я люблю, наприклад, яскраві речі, не боюся починати щось таке, над чим до мене не працювали інші. Наприклад, в’язала штори для дитячої, гойдалку для Ярини, навіть подушки. Робота над кожним із виробів була чимось цікавою і приємною», – наголошує вона.

Має Ірина Магочі і плани на майбутнє, хоче опанувати й інші техніки і колись… сісти за такий верстат, який був у бабусі…

«Із особливою меланхолією згадую доріжки баби Марії. Мрію колись у когось купити такий верстат і сісти за нього. Звичайно, то в далекій перспективі, бо зараз досить заклопотана іншими справами. Але таке бажання мене не покидає вже декілька років. Крім того, що стосується роботи з поліефірним шнуром, то хочу за зиму зробити крісло-гойдалку. Чоловік ще влітку зварив мені каркас, тож основа готова, залишилося закотити рукави і в’язати. Загалом планів чимало. Головне, щоб був час для їхнього втілення у життя», – наголошує закарпатка.

Марина АЛДОН