Хустянка шиє іграшки-обереги

Кожному в дитинстві хотілося мати милого, приємного на дотик плюшевого ведмедика. Але раніше такого широкого вибору іграшок, як зараз, не було, тож доводилося задовольнятися невеликим магазинним асортиментом. Наразі ж як у спеціалізованих крамницях можна придбати неймовірно цікаві вироби, так і майстрині своїми руками творять справжні дива.

Світлана Росоха із Хуста почала шити іграшки недавно. Каже, що мріяла про такі ще з маленької, тому хобі для неї є не тільки цікавим заняттям, але й унікальною можливістю втілити в життя найбільш потаємні і відверті дитячі фантазії.

Тож чи важко пошити плюшеву іграшку? Що спільного між лялькою та психологією? Чому вироби закарпатки всі мініатюрні? Про це та інше хустянка розповіла «Карпатському об’єктиву».

Аби відійти від неприємностей, поринула у творчість

У пані Світлани вже дорослі діти, сама вона давно знайшла себе, мала хорошу роботу, але чотири роки тому несподівано для рідних та знайомих почала шити іграшки.

«У мене тоді був непростий період у житті. Доля дала випробування. У нас із чоловіком уже давно є невеликий бізнес. Та раптом усе почало летіти шкереберть. Додалися ще й проблеми зі здоров’ям, депресія і я вимушена була звернутись до психолога. Після кількох консультацій трохи розібралась у собі і зрозуміла, що так далі тривати не може, але починати зміни потрібно з себе. У глибині душі мені хотілося не торгівлі продуктами, а творчості, самореалізації… Тому вирішила відійти від справ і зайнятися тим, до чого тяжіло серце. Моє місце зайняла старша донька Мирослава і зараз вони з чоловіком та зятем самостійно ґаздують Усе поступово налагодилося і я за них щиро радію. Ми ж разом із молодшою донечкою зайнялись рукоділлям. У Дарини це – ліпка з полімерної глини, у мене – пошиття іграшок», – каже умілиця «Карпатському об’єктиву».

Шити майстриня уміла давно, але одяг, а не песиків, ведмедиків, лисичок та зайчиків…

«Свого часу я закінчила техучилище, зараз це – ліцей. Утім за фахом не працювала ніколи, хоча базові знання отримала дійсно хороші, викладачі у нас були дуже хорошими. Та зразу після отримання диплому вийшла заміж і життя пішло іншим руслом. А от лялькарство привертало мою увагу років із 7. Малою навіть мріяла, що колись, коли виросту, буду працювати на фабриці, де виготовляють м’які іграшки. Повернутись до правитоків мрії спонукала мене власне психологиня, яка консультувала у кризовий період. І тоді я вирішила, що буду займатися тим, чим покликана. Хотілося створювати щось таке, що може дарувати радість і мені, й іншим. Так з’явилася ідея про маленькі обереги. Отже, я купила онлайн майстер-клас у однієї умілиці з Вінниччини і швидко опанувала ази, навчилася робити викрійки, користуватися шаблонами з інтернету, підганяти розміри під потрібні, причепурювати вироби та багато іншого. Загалом шити іграшки зовсім нескладно, навпаки – неймовірно цікаво. Принаймні, для мене. Кожна робота – це нова можливість щось сказати іншим… але не словами, а творінням своїх рук», – зізналася вона.

Починала не з ведмедиків, а з собачок

Перший виріб, пошитий руками хустянки був кудлатий білий пудель, який вона досі вважає найбільш знаковим для себе.

«У нас саме помер домашній улюбленець – пудель Тедді. Перед тим, як поховати його, віддати тіло землі, я відрізала на згадку трохи шерсті. Тож свій перший виріб вирішила присвятити саме своєму песику. У іграшку я вшила шерсть Тедді і вона досі є моїм амулемом, який ношу в сумочці, куди б не йшла. Іграшка маленька – 12 сантиметрів у висоту, вона далеко не досконала, але для мене дуже особлива. Тож хоч майстер-клас був про пошиття плюшевих ведмедиків, ми з Ларисою, моєю наставницею, шили саме собачку. Потім, звісно, були вже й косолапі… і не тільки», – стверджує Світлана Росоха.

Зараз у доробку майстрині близько п’яти сотень різних крихітних тваринок-символів.

«Я всі свої іграшки вважаю оберегами. Усі вони для когось щось символізують. У них вкладено любов та живу енергію, моє бажання зробити цей світ трохи кращим, а людей добрішими. Найбільше пошила, між іншим, саме песиків та котиків. Крім них – курчат, каченят, корівок, козенят, вовчиків, зайчиків, лисичок, хом’ячків, оленів, їжачків, пінгвінів, левів, тигрів та багато інших звірят», – запевняє закарпатка.

Найбільш незвичною роботою умілиця вважає кобру.

«Загалом я не займаюся продажем виробів, не приймаю замовлення. Це все робить донька. Вона добре знається на усіляких спеціальних сайтах та соцмережах. Я тільки шию. Матеріали для роботи замовляє також Дарина. Так от. Якось із нею зв’язалася жінка з Брно і замовила милу змійку. Я довго не могла придумати, якою вона повинна бути, бо панічно боюся плазунів. Утім свій страх я полюбила… і тоді народилася ідея. Врешті-решт кобра так сподобалася замовниці, що вона заплатила за неї більше, ніж я просила», – поділилася спогадами майстриня.

Своє хобі пані Світлана вважає релаксом, заняттям, яке розслабляє і заспокоює.

«Коли те, чим людина займається, справді до душі, це вже не робота, – вважає вона. – Для мене пошиття іграшок це як сеанс психотерапії. Кожен етап чимось цікавий, чимось тішить».

Вироби умілиця шиє крихітними також не просто так.

«Я не заощаджую тканину, а створюю іграшку-мандрівницю. Мої вироби маленькі, аби людина могла завжди тримати їх при собі. Недарма ж вони у мене називаються не просто іграшками, а оберегами. Нехай же оберігають від неприємностей та незгод своїх нових власників довгі роки. Я справді щиро цього бажаю», – запевняє вона.

На перспективу пані Світла мріє ще спробувати себе у пошитті власне ляльок.

«У нас із Дариною назріває цікавий тандем. Вона буде займатися виготовленням обличчя, тобто голови та кінцівок ляльок, а я буду шити тіло та одяг. Хочемо разом спробувати себе у чомусь новому, адже у творчості ніколи не можна зупинятися на досягнутому, завжди необхідно розвиватися та придумувати щось нове», – переконана закарпатка.

Марина АЛДОН