25882
18:17 22.012019

Сповідь справжньої мами…

Цікаве 4700

У нас уже було двоє діток, Артем і Яна. Але мені знову захотілося відчути себе мамою маленького янголика. Захотілося не так, як раніше. Не народити, не виносити, а знайти свою дитину в дитячому будинку. Ми з чоловіком думали про це вже давно. Навіть коли я лежала в пологовому будинку вдруге, чоловік говорив, що коли наші старші дітки підростуть і підуть у школу, то візьмемо малюка з дитячого будинку.

Кілька років тому, не поспішаючи, ми стали збирати документи, і водночас я засіла за комп’ютер, переглянула безліч сайтів та коментарів у соцмережах з цієї теми. Голова йшла обертом. Боже, дітей море! І всі дуже гарні, і всі з такими очима, що хочеться взяти кожного! Чоловік тільки один раз підійшов до мене і, побачивши фото, сказав, що не можна обирати дітей, як у супермаркеті. Попросив обирати серцем, а не за фотографіями. Скоро в мене в голові все перемішалося, і я не бачила чіткого плану, як діяти далі. Але перед зимовими святами з’явилося відчуття, що вже знаю, де й коли шукати свою дитину. І чоловікові кажу: «Знаєш, чекає нас наш янголик у дитячому будинку. Уже зараз чекає, а не потім коли-небудь…»

Так я знайшла свою неймовірно красиву дівчинку на сайті одного з дитбудинків. Явно не таку, як хотіла спочатку. Але мою! Показала чоловікові – йому теж вона дуже сподобалася. Показала синові – нічого, каже, класна. Потім дочці – вона, не зводячи з неї погляду, сказала сакраментальну фразу: «Мамо, ти її до нас привези, мені інших сестричок не треба».

Не буду описувати всі бюрократичні моменти, це не має значення. Але коли ми зустрілися з нею в будинку дитини, я була в шоці. Бо фотографія, звичайно, гарна, але дівчинка як фотомодель у реальному житті. Однак моя маленька красуня стиснулася вся, згорбилася! І мала просто жахливий вигляд. Наші домашні діти зовсім інші.

Про себе я тихенько перевірила, чи моя це дитина: дивилася їй в очі, говорила з нею кілька годин, гладила її голову й руки, тримала її руки у своїх, і відчуття, що це моя дитина не проходило. Тоді подумала, як мені вже хочеться її забрати звідси далеко-далеко, одягнути красиво, на море відвезти і любити! Загалом, оскільки я любила її вже близько місяця (фото було у мене в комп’ютері на робочому столі), то пересилила себе і просто трималася, спокійно розмовляла, розпитувала в неї про все на світі й слухала її.

Важкий момент на початку спілкування тет-а-тет ми пережили, почавши розмовляти про тварин. Виявилося, що моя дівчинка, моя Сашенька, дуже їх любить, і я теж. Чоловік за той час знайшов готель, де ми зупинилися на три дні. І так щодня з ранку до вечора були разом з нею. Адміністрація будинку дитини з розумінням поставилася до такої ситуації. Ми разом ходили до логопеда, робили уроки, гуляли й розмовляли. Коли вже мали їхати додому, вона надіслала мені смс (я залишила їй свій старий телефон і навчила ним користуватися). Написала, що любить мене й дуже чекатиме. Ми розлучалися на тиждень, і я плакала так, ніби залишала тут свою рідну дитину. Як же це було боляче…

Наступного разу ми приїхали із сином та дочкою. Діти одразу подружилися і гралися весь день! Саша полюбила Яну й першого ж дня зізналася мені, що хоче поцілувати її в щічку, але соромиться (зараз цілуються, обнімаються всі троє). Сашенька почала називати нас з чоловіком мамою й татом, і день, коли вона вперше вимовила ці слова, став для нас таким же важливим, як і ті, коли наші кревні сказали їх уперше. Ми були схвильовані та зворушені до сліз.

Звичайно, виникали й труднощі. З навчанням, зі словниковим запасом, зі страхом гучних звуків. На морі Сашка боялася в перші дні всього: самого моря, хвиль, води в басейні, нової їжі. Але потім цілком освоїлася, навчилася плавати разом зі старшими дітьми, кожного вечора танцювала і навіть спробувала найбільшу гірку в аквапарку!

Тепер син опікується нею, допомагає у всьому, водить і забирає зі школи й загалом дуже пишається тим, що в нього є ще одна сестричка. Молодша трошки конкурує, але в цілому добре граються, вчаться одне в одного багато чого. Також Яна навчила Сашку… гратися в ляльки. У дитячому будинку вона уникала цього, там же треба говорити слово «мама», а це дуже сумно, коли її немає…

І знаєте, дитині все-таки зовсім небагато треба. Своє ліжечко, стіл, шафка, деякі речі – і свої батьки… та любов! Тому що в сучасних дитбудинках є і одяг, і їжа, і навчання хоч якесь, а ось любові й батьків не вистачає! Увесь той час, який я провела в будинку дитини, нас з дочкою оточували сумні й заздрісні личка інших діток. Вони навіть уголос просилися до мене! Обіцяли робити все-все, навіть підлогу мити… Але, на жаль, я не можу взяти їх усіх. Де ж ви, батьки? Стільки діток чекають на вас! Полюбіть їх, і вони обов’язково відповідять вам взаємністю! Їм там так погано без вас!

А про мою донечку більше нічого не говоритиму. Вона вже не з дитбудинку, це вже наша домашня пташка. Дивлячись на моїх діток, ніхто не скаже, що вона якась інакша. Вона схожа на нас, вона наша рідна!

Юрій КОПИНЕЦЬ

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах