https://rx.ua
32795
10:16 2.082020

Як закарпатець знайшов долю за кількасот кілометрів від власного дому

Цікаве 2008

Чехія давно завоювала статус однієї з найбільш популярних країн для українських мігрантів. Вона близька географічно, зацікавлена ​​в іноземних працівниках (а останні події свідчать, що українці – одні з найбажаніших – авт.) і пропонує їм хорошу зарплату. І офіційно потрапити на роботу в Чехію насправді не так уже й важко. До прикладу, можна звернутися до послуг рекрутингових компаній, які допоможуть за певну суму підготувати весь пакет необхідних документів і легально поїхати туди працювати.

Так зробив і герой нашої статті – Олександр Ковач. І сьогодні він уже понад 10 років живе та працює у столиці Чехії – Празі, знайшов там свою долю, створив сім’ю, став батьком і, незважаючи на коронавірусні обставини, не втрачає оптимізму щодо свого майбутнього.

А все почалося з того, що, завершивши навчання в училищі, він задумався над тим, що робити далі, адже, будучи значно молодшим із трьох дітей, залишився біля батьків і ніяк не міг знайти достойної й стабільної роботи. Будучи електриком за спеціальністю, перебивався непостійними заробітками, і це його не влаштовувало, а навпаки – дратувало. Всі пропозиції про роботу у якихось державних організаціях він ніколи серйозно не розглядав.

І невідомо, як було б далі, якщо б одного разу він випадково не зустрів свого колишнього однокурсника і, як це буває на Закарпатті, тут без кави не обійшлося. Василь (однокурсник – авт.), який був уже досвідченим заробітчанином, розповів йому про свою роботу в Чехії і запитав, чи не хоче й він поїхати, бо хороший електрик завжди буде мати роботу. Олександр попросив його номер телефону і пообіцяв подумати. Прийшовши додому, вирішив поговорити з батьками на цю тему. Розмова була складна, бо обом батькам уже було за шістдесят років, і він був для них справжньою опорою. Але після довгих роздумів, до яких долучилися й старші сестра та брат, котрі вже давно мали власні сім’ї, вирішили, що треба спробувати використати цей шанс.

Наступного дня Олександр зателефонував Василеві й повідомив, що хоче поїхати з ним. Василь дав йому адресу однієї із приватних ужгородських компаній, які спеціалізуються на пошуку й оформленню різних працівників для роботи у країнах Європейського Союзу. Закордонний паспорт у нього був, а документи оформили за два тижні.

Десь за тиждень уже зібралася ціла компанія із електриків, сантехніків, столярів та будівельників, і вони поїхали. Перетин кордону зайняв трохи часу, але емоції переповнювали, тому транспортні нюанси не дуже турбували.

Олександр одразу отримав роботу – потрібно було у котеджному будинку «розвести» всю електрику. Він спочатку налякався, бо подумав, що сам це буде робити, але, як виявилося, там була ціла бригада електриків і він був наймолодшим серед них, та ще й новеньким. Старші колеги побачили його розгубленість і почали сміятися, але потім усі взялися до роботи. Перший робочий день він пам’ятає так, ніби він був учора, хоча минуло вже понад десять років. Уже за кілька тижнів він почувався на роботі комфортно і легко, робив усе те, що йому говорили. Совісне навчання давало про себе знати і проблем із розумінням робочих нюансів, у принципі, не було.

Так пройшов місяць… Отримавши першу зарплату, він вирішив відправити добру половину додому. Батьки спочатку були проти і говорили, що це його гроші, але потім все ж таки погодилися. Так і повелося – щомісяця він відправляв додому частину коштів, а інші відкладав. До речі, батьки ці гроші не витрачали, а зберігали, і про це він дізнався згодом.

Перед новорічними святами всі повернулися додому. Сльози мами й посмішку батька він запам’ятав на все життя. Батьки дуже чекали його і були дуже приємно здивовані подарунками, племінники теж не знаходили собі місця від різних смаколиків і презентів. Але свята закінчилися і він повернувся на роботу. І так було щороку – на великодні та новорічні свята – додому і знову на роботу. Вже за кілька років Олександр назбирав достатньо коштів і купив собі квартиру, зробив ремонт і здав у оренду молодій сім’ї. Батько контролював сплату і відкладав ці кошти також. Але кілька років тому сталася абсолютно непередбачувана трагедія – батьки потрапили у автомобільну аварію і мама загинула, а тато потребував складної операції. Олександр одразу ж повернувся додому, оплатив усі витрати і залишився біля батька на два місяці.

За його словами, повернувся на роботу він зовсім іншою людиною – і це побачили усі. Почав щотижня у вільний час ходити до церкви. І саме у церкві він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Одного разу він після роботи просто вирішив прогулятися і зайшов до храму помолитися за батьків. Після нього до храму зайшла й молода дівчина, і стала молитися недалеко від нього. Спочатку він не звертав на неї уваги, але потім повернувся і їхні погляди зустрілися. Обоє посміхнулися і щось ніби кольнуло його у животі. Згодом Лариса (майбутня дружина – авт.) назве це «стрілою Амура», яка потрапила йому не у серце, а у живіт, бо Олександр – справжній гурман.

На виході з храму він вирішив зачекати на дівчину. Коли вона вийшла, то їхні погляди знову зустрілися і він привітався на чеській мові. Лариса так само відповіла, але одразу ж запитала – звідки він. Герой нашої статті повідомив, що із України. Лариса посміхнулася і на перфектній чеській мові сказала, що зрозуміла це одразу, бо він у церкві перехрестився за східним обрядом і далі почала говорити з ним на закарпатському діалекті. Олександр був шокований, бо і не думав, що вона – його землячка. Так вони й познайомилися.

Виявилося, що батьки Лариси вже кілька років тому повністю переїхали жити до Чехії і вона вже тут завершувала навчання у школі, а зараз навчається на економічному факультеті в університеті. І так вони проговорили кілька годин та незчулися, як підійшли до дівчини додому. Вже перед дверима попрощалися і обоє зніяковіли. Але Олександр галантно попросив номер телефону в дівчини і вона погодилася… Далі були дзвінки і прогулянки, походи у кіно і на різні концерти, цукерки і квіти, знайомство з батьками і дуже серйозна розмова з Іваном Степановичем – батьком Лариси. Оксана Василівна – мама майбутньої дружини весь час просила його розповідати про себе. Інколи було враження, що він прийшов не у гості, а на допит у прокуратуру. Тепер із цього всі сміються, але тоді мама дівчини переживала і, за її словами, просто хотіла пересвідчитися у тому, що Олександр – дійсно той хороший хлопець, про якого розповідала їй дочка…

Через кілька років вони одружилися і зараз виховують двох діток – півторарічну донечку Ларису і шестимісячного Іванка. Їхні батьки дуже раді, що внука назвали Іваном, адже обоє дідусі – теж Івани.

Цей рік видався не дуже хорошим, бо коронавірус зіпсував багато планів. Але Олександр був завжди виваженим оптимістом і зараз теж говорить, що під час вимушеного карантину навіть виграв, бо мав більше часу для сім’ї.

Юрій КОПИНЕЦЬ

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне