Рятувальник Мирослав Щербей про жахи й радощі своєї професії

«Крута професія! Бути рятувальником – це класно!» – запевняє герой нашого сьогоднішнього матеріалу, начальник аварійно-рятувального відділення Мирослав Щербей.

Хлопець уже три роки виконує цю складну роботу й щиро визнає, що дуже її любить. Адреналін вкупі з допомогою людям – що може бути краще?

Мирослав родом із воловецького села Щербовець. Коли навчався у школі, планував побудувати кар’єру в лісовій галузі, але врешті-решт вивчився на рятувальника. Пропрацювавши рік у напрямку запобігання виникненню пожеж, перевівся до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення. І надзвичайні ситуації не змусили на себе чекати. Перший же виклик просто-таки закарбувався у пам’ять: «Пригадую, саме був День рятівника, ми всі зібралися біля ОДА. Надійшов виклик, що сталася аварія на об’їзній дорозі поблизу Ужгорода. Там проводилися дорожні роботи і так склалося, що чоловік потрапив під фрезу, яка робить ями на асфальті. Картина була дійсно жахлива, не кожен зможе таке пережити, емоції стримати… Під час першого виїзду я пройшов загартування, скажімо так».

Звісно, такі жахливі випадки поодинокі. Але все ж основний пласт діяльності аварійно-рятувального відділення становлять саме виїзди для ліквідації наслідків дорожньо-транспортних пригод. Одночасно цей вид робіт є найважчим як фізично, так і морально. По-перше, треба працювати зі спецінструментами, які важать по 15-20 кг. По-друге, одночасно доводиться заспокоювати постраждалих: «Будь-яка ДТП – це є паніка людей, в першу чергу тих, які потребують нашої допомоги. Їх затиснуло конструкцією машини й вони бояться. А якщо ще й бачать кров чи відкриті рани, то починають по-справжньому панікувати. Є люди, які в стані стресу слів не підбирають. Я на це не можу реагувати якось погано, просто працюю і все. Розумію, що це людина під впливом емоцій так поводиться. Я, звичайно, намагаюся її заспокоїти, щоб вона нічого такого поганого не говорила».

І, звичайно ж, у випадку дорожньо-транспортних пригод із постраждалими неабияку роль грає час. Тільки-но рятувальники чують слово ДТП від диспетчера, одразу намагаються якомога швидше виїхати на місце, адже від цього залежить життя людей. Мирослав згадує минулорічну автомобільну трощу на Слов’янській набережній в Ужгороді: «З моменту повідомлення і до моменту приїзду на місце пройшло 5 хвилин. Дві машини були тоді, позашляховик і легковий. Саме в легковому перебував потерпілий, якого досить серйозно затиснуло в машині. Йому придавило ноги й він був весь в крові, тож його треба було чимшвидше звідти витягти. Ми довго не думали, дістали спецінструменти і почали його звідти вирізати. Дуже швидко то зробили, оперативно, може протягом семи-восьми хвилин».

На щастя, не всі виклики аварійно-рятувального відділення пов’язані з людськими жертвами. Нерідко бійці виїжджають на розкрижування повалених негодою дерев чи інші надзвичайні події. Взимку під час морозів кожну другу-третю зміну, за словами Мирослава, вони визволяють лебедів або качок із криги. Крім цього, рятують кішок і собак. Трапляються й дещо незвичні випадки: «Це було літом, було дуже спекотно. Нам подзвонили і сказали, що треба визволити цуценя породи хаскі, яке застрягло в моторному відсіку автомобіля. Тварина шукала затінок і прохолоду, залізла під машину і умудрилася між конструкціями машини пролізти до самого мотора. Ми десь три години мучилися, поки її звідти дістали. Піднімали машину домкратами, за допомогою інструментів різали деталі, розтискали, поки її звідти витягли. Дуже намучилися і вона, бідна, скавчала».

Так пройшли для Мирослава майже три роки – він рятував людей і тварин, бачив страждання й щасливу мить порятунку. Хлопець поки не знає, як складеться його кар’єра в ДСНС, але запевняє – улюбленої справи не полишить: «Коли ми знаємо, що треба виїжджати, бігом збираємося, вдягаємося, сідаємо в машину, прямуємо на виклик – весь цей процес досить сильно заряджає енергією. Мені дійсно подобається така робота, де є емоції, адреналін і допомога людям».

У ДСНС України у Закарпатській області