Другий шанс на життя в Америці – історія закарпатської мрійниці

Життя завжди непередбачуване, але мрії мають властивість здійснюватися. Це життєве кредо героїні нашої статті – Марії Ковалик, яка живе у США вже багато років.

«Першого разу до Штатів я приїхала ще за студентською програмою обміну, і, як і належить, на мене тут чекала буря емоцій та безліч вражень. Але все дуже швидко пролетіло і я повернулася додому. В першу чергу, потрібно було завершити навчання в університеті. Крім цього, я дівчина, а у нас вдома – на Закарпатті патріархальне розуміння ролі і місця жінки в суспільстві. Батьки очікували, що я швидко вийду заміж і все автоматично буде добре.

Та я одразу по приїзді захотіла повернутися до Штатів, але дізналася, що на останньому курсі студентам візу дають неохоче, почала збирати гроші, шукати іншу якусь програму. Знайшла школу у Вашингтоні, яка надає проживання за візою F1. Але на той момент я була незаміжня, без дітей, із сумнівно малим досвідом роботи, хоч і з хорошим окладом, візу мені давати довго відмовлялися, отримала її тільки з четвертого разу.

Летіла я з багатьма пересадками під саме католицьке Різдво, більше доби добиралася через скасування рейсів і погану погоду. Планувала зупинитися і подивитися на Чикаго, але на митниці в Чикаго виявилося, що у мене загублений весь багаж через купу пересадок між Міланом, Цюріхом і США. Добре, хоч гроші і паспорт залишилися, деякі документи… Я тоді взагалі не уявляла, що мені робити в такій ситуації. Нікого напружувати не хотілося, у всіх свої сім’ї, свої турботи, а тут я – як сніг на голову. Не змогла я тоді нікого ні про яку допомогу попросити. Незручно було. Це наше пострадянське «незручно» мені не раз тут робило погану послугу.

Через Інтернет ще до поїздки я познайомилася з українськими студентами, які також жили і навчалися в Чикаго, зустрілася з ними, подивилися місто, у них же і жила певний час. Вони порадили нікуди не летіти, а зробити трансфер з однієї школи в іншу, так я і залишилася в Чикаго. Навчалася в мовній школі 2 роки, підробляла в ресторанчиках. На той момент розмовна англійська у мене була жахлива і досвіду роботи в ресторанах не було, по візі F1 легально працювати не можна, тому довго я ніде не затримувалася. Хоча мені трохи пощастило. З минулої поїздки у мене залишався ssn (номер соціального страхування), за яким я тоді ще досить легко змогла здати на водійські права, відкрити банківський рахунок та інше. Зараз, коли це згадую, мені стає смішно, а тоді було досить сумно.

Але я не планувала залишатися в Штатах на постійно, думала, що відучуся, отримаю досвід, серйозно підтягну англійську і повернуся. Але тут бабахнула світова криза 2008 року. У батьків почалися проблеми з роботою, тата взагалі скоротили, а вони обоє були бюджетниками. Дитиною я була не розбещеною і про те, як кожна копійка батькам діставалася, знала ще з дитинства. Крім того, власник фірми, де я працювала в Ужгороді і який казав, що візьме мене на роботу, після мого повернення взагалі збанкрутував. А повертатися додому в нікуди в мої плани не входило.

Коротше кажучи, навчання я кинула, бо одним підробітком у ресторані не змогла прогодувати себе. Загалом, в один прекрасний момент я залишилася без навчання, роботи, грошей та ще й без легального статусу.

Втрачати мені було нічого. Батьків я намагалася не засмучувати, тому завжди говорила, що у мене все добре. Вони тоді теж приховували від мене багато чого. Наприклад, про батькову операцію я дізналася випадково від мами через повних два роки, а про те, що дідусь помер, через кілька місяців…

Важко було. Спочатку на трьох роботах працювала за копійки, ледве зводила кінці з кінцями, і це при тому, що я не шопоголік, ніколи не носила, наприклад, дизайнерських речей, нічого дорогого ніколи собі не купувала. Одягалася в секонді і харчувалася теж не дуже якісно. Нормальний смартфон купила тільки через кілька років і то через те, що одночасно і комп’ютер зламався, і телефон почав глючити. Машина з’явилася теж не відразу, і спочатку це був іржавий шматок металу, на якому їдеш із тріском і молишся, щоб доїхати. І щомісяця віддаєш півзарплати то за ремонт, то за страховку, то за товінг.

Америка не чекає всіх із розпростертими обіймах. Я багато побачила, багато де працювала – і нянею, і за старенькими доглядала, і в ресторані, і хаускіпером, і в пральні, і на весіллях допомагала, і на складі, і в магазині, і т.д. Якщо немає англійської, то ти тут нікому не потрібен. Будуть платити мало, а вимагати багато. Диплом наш тут нікому не потрібен. Досвід роботи в Україні теж нікого не цікавить, вони і не знають, де та Україна знаходиться. Тільки зараз, після подій Євромайдану, американці трохи починають усвідомлювати, що є така держава як Україна.

Було страшно, кожен вечір перед сном думала, що це був мій останній день. Але це школа життя, яку ні на що не проміняю. Зустрічала багато різних людей, була в різних ситуаціях. Хоча все, що не робиться, завжди на краще. І з житлом, і з роботою, і з людьми. П’ять років тому випадково познайомилася з майбутнім чоловіком. Познайомилася з ним у реальному житті. Не на сайтах знайомств і не в барі. Випадково зіткнулися в гіпермаркеті електроніки перед різдвяними святами. Я шукала собі нормальний ноутбук по знижці. Стефан почекав мене біля виходу з магазину, познайомилися, розговорилися. Через кілька днів пішли на перше побачення в піцерію, потім у кіно. Все сталося якось дуже легко і невимушено. Закохалися, через кілька місяців він уже освідчився мені. На весіллі було кілька спільних друзів, посиділи в ресторані і все. Батьки не змогли приїхати, бо через мене їм не дали візу. Його батьки теж не були, привітали нас через скайп.

Мій чоловік поляк і цілеспрямовано сюди їхав, щоб залишитися тут жити. Теж не від хорошого життя сюди поїхав, ще будучи студентом-медиком. Зараз він працює оперуючим хірургом у одній із приватних клінік Чикаго, крім того, часто їздить у відрядження до Бостона, Вашингтона і Філадельфії. Ми всього тут домоглися самі, власною працею. Поступово відучилася і я. Працюю зараз в юридичній фірмі, яка спеціалізується на роботі із корпоративними клієнтами – великими компаніями. Разом виховуємо нашу донечку – Єлизавету. Спеціально розмовляємо з нею українською, польською та англійською мовами.

За кілька останніх років стали жити суттєво краще, допомагаємо батькам, вони у нас обох уже на пенсії. Наші мами дуже здружилися, батьки теж весь час спілкуються через скайп, їздять у гості один до одного. Моя і Стефанова мама все життя мріяли поїхати до Єрусалиму – до Гробу Господнього і ми здійснили їхню мрію кілька років тому. Минулого року наші батьки разом відпочивали в Італії та Греції. Ми теж до них поїхали на тиждень. Цього року вони вже були в Туреччині.

Своїм життям я зараз задоволена, бо є з чим порівняти. У мене тепер усе тут – сім’я, дім, улюблена робота і можливість побачити світ. У всіх усе складається по-різному, тому, коли задають питання «а як тут в Америці зачепитися щоб залишитися?», я щиро не знаю, що відповідати цим людям. Я не пропагую нелегальне перебування, де б то не було. І не виправдовуюсь. Чи не хвалюся. Нічим. Так склалося. Вибір був свідомим. І не всі це можуть зрозуміти. А головне, нічого і ніколи не буває відразу. Треба вміти терпіти і чекати. Правильно ставити пріоритети. І вірити, вірити в Бога, в самого себе і в кохану людину.

Що можу порадити – нічого не боятися, вчити англійську, бігти від песимістів і скигліїв, бути готовою багато працювати, заздалегідь планувати, багато читати і вміти шукати інформацію, бути «flexible» (гнучкою), не боятися просити про допомогу, залишатися людиною, пам’ятати про те, що є такі речі як політкоректність і вміти стримувати себе, а десь навпаки – заступитися за себе і за іншого, шукати позитив, навіть коли здається, що виходу немає. Ця країна дає шанс на те, щоб тут жити з моменту виходу з літака і до тих пір, поки ти того хочеш.

Юрій КОПИНЕЦЬ