Гармонія буття подружжя митців на Великоберезнянщині

Подружжя художників Слободських зі студентських років разом. Віталію в травні виповниться 70, Любов відзначила ювілей минулого літа. Обоє майстри своєї справи, душевні, спокійні й позитивні. Їм наче привідкрилась якась затаєна мудрість, вони відмовилися від шумів міста і живуть у горах, у селі Руський Мочар, від якого до вершини Яворника рукою подати.

Для довідки. Віталій Слободський (1949) – заслужений художник України (2016). Член Спілки професійних художників Закарпаття (2001), Національної спілки художників України (2013). У 1972 році став лауреатом Українського республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва, а його твір до триптиху «Прокляття» відзначений золотою медаллю і дипломом I ступеня.

Любов Слободська (Токач) (1947) – член Об’єднання професійних художників Закарпаття (2011), Національної спілки художників України (2013). Активну виставкову діяльність розпочала з 2002 року. Учасниця багатьох художніх пленерів, обласних та всеукраїнських виставок. Персональні виставки відбулися в м. Києві (2004), м. Овручі (2007), м. Ужгороді (2010, 2012, 2017).

Із загороди пана Віталія перед очима відкриваються по-справжньому вражаючі краєвиди. Художник нам розповів, що тут і влітку, і взимку щоранку й щовечора завжди інші кольори та відтінки. Він їх постійно спостерігає, але палітра ніколи не повторюється, тому кожен день по-своєму унікальний: «Ми багаті люди, що живемо тут».

Дім і душа дому Любов

Ми побували у святая святих будь-якої творчої особистості – домівці, що є не тільки сімейним гніздом родини відомих художників Слободських, а й водночас їхньою майстернею.

Традиційно серце дому – шпаргет і піч, де ґаздиня випікає домашній хліб та інші смаколики. На пецу зберігають лікувальні трави для чаювань, які збирають самотужки в навколишньому різнотрав’ї. Стіни прикрашені іконами – старовинними й новішими, виготовленими Віталієм, рушниками та вишивкою. Любов каже, що коли не мала можливості малювати, вишивала. «Свині, корови… У молодості бракувало часу на малювання. От я й вишивала. Без малюнка. Голку, нитку, шматочок полотна в кишеню… Калюжниця, мак – раз-раз і вишила, – показує колекцію вишитих кольорових квітів. – Хоч щось, бо не можна без цього жить, коли вмієш це робити».

Раніше в цій хатині жили батьки Любові. Вона забрала їх сюди після Чорнобиля, адже мешкали всього за 75 км від місця вибуху. «Прожив батько до 92 років, кожен ішов до нього за порадою. Батько був мудрим і дуже освіченим чоловіком, з матір’ю ґаздували, тримали дві корови та 20 в’єтнамських свиней. Колись у селі були три черги з корів, що пасти мали раз на місяць. Ходили косити аж під Яворник, звідти стягували траву й сушили, бо не було де накосити. Тепер, може, чотири корови в селі зосталося. Та й людей не багато, із 60 хат живуть десь у третині з них».

На сьогодні в селі немає ані медпункту, ані школи, клубу, пошти чи магазину. «Поштарка ходить із Розтоки-Пастіль, – показує в бік сусіднього села Віталій, – але дороги немає, тільки стежка зосталася».

«Люди, які приїжджають, кажуть, що ми живемо в раю. Але вони не знають, в якому раю, коли взимку замете метровий сніг по вікна. Коли прогрібаємо, тільки голови видно», – фіглює митець.

Два таланти

У Любові є ще сестра та брат – філологиня і моряк. «Усі троє у свій час вивчилися на стаціонарі, – з гордістю ділиться Любов. – Зараз готується до друку нова книга сестри: її поезія – мої картини». Любов малює в стилі графіки та живопису. На її картинах багато квітів, яскравих, соковитих кольорів весни і літа. «Я не включаю розум. Воно саме робиться», – каже художниця. Після закінчення навчання переїхала на Березнянщину з чоловіком, працювала вчителем малювання, дизайну одягу, жіночого й дитячого.

Походить їхній рід із Овруча, на кордоні з Білоруссю. З раннього дитинства Любов запам’ятала землянку з маленьким віконцем, зверху прикриту глиною й камінням, і те, як нова радянська влада переорала засаджену ділянку картоплі, бо її бабця відмовилася працювати в колгоспі. Тому і права на повноцінну хату в родини не було.

З дитинства любила малювати. Один з яскравих спогадів про те, як намалювала справжню ошатну хатину й себе біля неї.

У старших класах Любові до рук потрапила брошура для абітурієнтів, і невдовзі випускниця поїхала вступати до училища, адже про вуз могла хіба мріяти. Однак обдарована дівчина не склала вступний іспит: «Я не знала, що таке композиція, тому не змогла виконати завдання». Але за 15 днів вона підготувалася до вступу, і її зарахували на художньо-графічний факультет Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Ушинського. Любов згадує: «На вступному іспиті нас посадили півколом на стільчики. Інші, кому не вистачило місця, стояли позаду за мольбертами. Я вже була трохи розумніша й обрала стояче місце (сміється). Тоді й звернула вперше увагу на Віталія, підглянувши на виконання його роботи, зуміла гарно намалювати натюрморт і композицію на обох іспитах».

Віталій у студентські роки був зіркою свого курсу. Пройшов підготовку в Золтана Баконія, змалечку любив малювати, став лідером та кращим студентом. Майстерність і талант Любові теж почали виявлятися ще яскравіше, і в якийсь момент між однокурсниками виникло певне суперництво, адже обоє прагнули бути найкращими у своїй справі.

Завжди обирав рідний край

«У школі, там, де тепер гімназія, десь у 4-му класі організували виставку моїх художніх робіт, і це було дуже приємно, – усміхнено, із сяючою радістю згадує художник. – Ще на уроках ботаніки малював усілякі рослини, і вчителька хвалила й ставила п’ятірки. Пізніше після уроків їздив електричкою до Ужгорода в палац піонерів на заняття до Баконія. Він готував мене до вступу на архітектурний факультет у Львові, але приїхав викладач з Одеси Віктор Єфименко, отож я вирушив туди і вступив».

«Навчання тривало п’ять років, було інтенсивним і нелегким: ні неділь, ні субот, ні канікул ми не мали, – продовжує спомини про студентські роки Віталій Слободський. – По три години щодня малювали натурщика, отримували завдання на літо на 150–200 робіт, підготовка була міцна. Після літа проводився «перегляд», коли розвішували всі роботи студентів і викладач відбирав найкращі…» Часто Віталій малював з Любою разом: «Потім ми так малювали, що не могли відрізнити, де чия робота».

«Купили фарби й папір, а їсти нема за що», – згадують художники роки навчання в Одесі. Любов додає: «Але було цікаво й весело, і якщо виникало питання, куди ввечері йдемо, вечеряти чи в кіно, то відповідь була: «Звісно, в кіно!»

Віталій і Любов вчилися на одному курсі, багато їхніх однокурсників також стали відомими художниками, займають високі посади в Одесі, Києві, Харкові, Санкт-Петербурзі та Москві. Віталію пропонували і квартиру, і «посаду» в Ужгороді, у свій час був можливий переїзд до Словаччини, але художник завжди обирав Великоберезнянщину. «Стільки було пропозицій, а він не хотів», – підтверджує жінка. Саме рідний край і зображує здебільшого на своїх полотнах: улюблені пейзажі, місцевих мешканців, їхнє життя й побут. Реалістичні картини, які щораз можна сплутати із фотографіями. Але вони ще глибші, ще насиченіші, у них наче більше світла й кольорів, душі майстра.

Споминаючи дитинство, Віталій згадує, що на художню стежку допомогли стати обоє батьків. Мама направила його до Баконія, а батько, який працював шофером, гарно малював і завжди допомагав йому. «Мої тітка й баба вишивали. З дитинства я бачив, як гарно вони відтворювали на тканині різні квіти, як оживали цілі полотна та рушники. Спробував олівцями теж намалювати на дерев’яній підлозі квіти й візерунки, розфарбував, як міг. Напевно, це був мій перший малюнок, який я запам’ятав», – посміхається, згадуючи раннє дитинство Віталій.

Життя в оточенні картин

Ми застали художників і за роботою: Любов працювала над осіннім пейзажем, Віталій наносив кольори на лісовий крає­вид на замовлення людини зі Словаччини.

«Буває робота а-ля прима, коли відразу картина робиться, а буває багато шарів і відтінків, тоді можемо працювати над полотном і кілька місяців».

Віталій показав нам портрети своїх онуків Софійки й Олексика, невістки, жінки за роботою, сусідів, натюрморти, знайомі крає­види й гірські пейзажі: корови на пасовищі, гори, ліси, водоспади, річки, потоки. Віталій – прихильник реалізму, прагне досконало відобразити те, що ідеально створила природа.

Художник повів нас і в колибу на загороді, де також живуть його картини. Ще кілька будиночків зі зруба, місце для барбекю під стріхою доповнюють своєрідний архітектурний гірський ансамбль. Тут і там насаджені екзотичні рослини: сакура, бамбук, туя, латаття в озерці. Звідси очам відкривається чудовий гірських краєвид, і художник фіглює, що коли його кличуть на пленери колеги із міста, він завжди жартує: «Які пленери?! У мене вдома що не день, то пленер». Справді, більш казкового місця для творчої людини годі й шукати. Краса та недоторканність навколишньої природи, безкраї гори й ліси, повітря… І навіть сонце тут сяє інакше та яскравіше, ніж у метушливій низині.

У колибі ми побачили картини до триптиху «Прокляття», «Бабин яр» – стару і нову інтерпретацію, воєнні мотиви після перемоги в 45-му й сучасні військові. Зимові та літні пейзажі, автопортрет, онука з котом на призьбі. Малеча обожнює своїх дідуся й бабусю та виявляє неабиякі здібності в малюванні.

Окрім живопису, Віталій – затятий турист: обходив пішки з наметом чи не всі навколишні ліси, хребти й вершини. Незважаючи на холодну пору, запрошував і нас на Яворник, до Янка Деревляного, йому теж є про що нам розповісти.

На травень заплановано ювілейну виставку митця. У 2016 році Віталію Слободському було присвоєно звання заслуженого художника України.

Оксана ЧОПАК