Ужгородка грає на позиченому баяні, аби купити кісточки собакам. ФОТО

31 травня. 16 година. Проходячи набережною Ужгорода, звернула увагу на жінку, яка грала на баяні «Червону руту» біля транспортного мосту. Фальшивила – не те слово. Поспішаю, але за звичкою виймаю фотоапарат і знімкую вуличну музикантку. Її обличчя не видно – застелило хвилясте волосся. Жінка низько опустила голову, ніби намагаючись сховатися за тим баяном.

Вона мене зацікавила. Я підійшла ближче. Стала придивлятись до неї. Одягнута у заношений невипраний одяг, довга чорна спідниця оздоблена вставками з візерунками. Взута у чорні топанки на шнурок, лівий розійшовся у шві. Стою мовчки за кілька кроків, а вона намагається зіграти якусь мелодію на старому баяні, який дивом тримається купи. У картонці лежить декілька гривень. Починає грати «Ламбаду».

– О «Ламбада»! Клас! Як чую її, згадую молоді роки, – почала я розмову.

Після цих слів жінка підвела голову. Риси обличчя гарні, але видно, що зловживає алкоголем і тютюнопалінням. Очі акуратно підведені чорною підводкою.

– Та ну його, – махає рукою. – Пальці пітніють.

– Ви, напевно, не місцева? – намагаюся продовжити діалог.

– Місцева-місцева, з Грушевського. Олена мене звати. Живу на сьомому поверсі, приютила двох дворняжок. Треба їм їсти дати. Оце попросила у знайомого баян, бо хочу купити їм кісточки, – жінка пішла на контакт і стала розповідати подробиці свого життя. – Ніде не працюю. Ходжу по всяких фірмах, заповнюю анкети, але на роботу не беруть. Тих анкет заповнила вже цілу купу.

Кажу, що зараз багатьом ресторанам, кафе потрібні на роботу посудомийниці.

– Мене не візьмуть у кафе, бо треба санітарну книжку, а вона в мене закінчилася. Та і зубів не маю, – відкриває рота і показує відсутність трьох передніх зубів на нижній щелепі. – Читала оголошення (Олена так і сказала: «Оголошення», а не об’ява, як багато хто каже і пише це слово, яке є калькою з російської), що приймають волосся. Думаю відростити і продати.

Прошу дозволу сфотографувати її.

– Та нє. Я нефотогенічна. Курю, то лице стало негарним. Стара уже. Буде 42. Он зубів нема, – прикрила рукою рот.

– 42 – це хороший вік: життя тільки починається, – підбадьорюю її. – Я зроблю гарне фото і покажу вам. Якщо не сподобається, то зітру.

Після цих слів очі жінки аж засяяли. Вона розпрямила плечі і кокетливо прогорнула волосся з очей.

Перехожа у світлих бриджах і майці у синю смужку зупинилася біля нас, глянула, а потім вийняла гроші і поставила у коробку.

– Ой небога одна. Шкода її, – тільки і сказала жінка, поспішаючи у своїх справах.

Тетяна Грицищук, фото автора